— Залюбки, — відповіла вона. Це вперше її запрошували в чадську домівку в Нджамені. — Вважатиму за честь.
— Не кажіть так. Я буду тільки рада. Може, в середу?
— Прекрасно.
«А після того — відразу до Таба», — додала вона подумки.
— Ви ж знаєте, що ми їмо не за столом, а сидимо на килимі?
— Так, без проблем.
— Тоді чекатиму.
— І я, з нетерпінням!
Тамара вийшла з їдальні й попрямувала в корпус ЦРУ.
Не могла не думати про Генерала. Чого б то він ні сіло ні впало взявся за свій імідж?
Двоє наймолодших агентів мали обов’язок перечитувати всі нджа-менські газети й переглядати телевізійні новини французькою та арабською. Франкомовним фахівцем був Дін Джонс — кмітливий блондин із Бостона. За контент арабською відповідала Лейла Моркос — нью-йоркська інтелектуалка із зібраним у вузол волоссям. Вони сиділи одне навпроти одного, на столі між ними лежали газети. Тамара звернулася до обох.
— Ви не помічали критики Генерала у ЗМІ?
Дін похитав головою, Лейла відповіла:
— Ні.
— Навіть натяків? Щось на кшталт «проблему можна було б владнати ефективніше» або «шкода, що цього не передбачили»? Навіть поміж рядків такого не було?
Обоє замислилися, а тоді повторили заперечні відповіді. Лейла додала:
— Тепер, коли ви розповіли нам про це, ми уважніше шукатимемо такі натяки.
— Дякую. Просто мені здається, що Генерала щось тривожить.
Тамара сіла за свій стіл. Отримавши за кілька хвилин виклик від Декстера, пішла до нього в кабінет. Він послабив краватку й розщібнув комір сорочки, хоч кондиціонер добре холодив приміщення. Напевно, вважав, що так більше схожий на Френка Сінатру.
— Щодо Каріма Азіза, — сказав він. — Мені здається, ти його переоцінила.
Вона не розуміла, про що він.
— Як саме?
— Він не настільки важливий, як ти вважаєш, і не має таких зв’язків.
— Але...
Готова розпочати суперечку, Тамара вчасно схаменулася. Поки що незрозуміло, куди веде розмова. Нехай спершу висловиться, щоб вона мала більше відомостей, перш ніж відповідати.
— Продовжуйте, — мовила.
— Він не писав Генералові ніякої важливої промови.
Отже, Карім не дав Декстерові чернетки, яку обіцяв показати Тамарі. Цікаво чому?
Декстер вів далі:
— Промови теж не планувалося.
Генерал міг і відмовитися від неї, щоправда, цілком імовірно, він просто чекає слушної нагоди. Утім, Тамара змовчала.
Декстер сказав:
— Передаю його назад тобі.
Тамара насупилася. Навіщо він це робить? Помітивши її спантеличений вираз, Декстер пояснив:
— Карім не вартий уваги старшого офіцера. Як я вже й казав, ти його переоцінила.
«Зате він працює в президентському палаці, — подумала Тамара. — У нього майже напевно є доступ до важливої інформації. Навіть прибиральник може знайти там державні таємниці, просто витрушуючи сміттєві кошики».
— Добре, — сказала вголос. — Я його наберу.
Декстер кивнув:
— Зроби це.
На тому він опустив голову до паперів на столі. Сприйнявши це за знак завершення розмови, Тамара вийшла.
Узялася до рутинної роботи, але тривожилася за Абдула. Сподівалася, що він незабаром вийде на зв’язок. Уже одинадцять днів від нього жодної звістки. Не те щоб це було щось надзвичайне, просто вона переживала. На американських автострадах півтори тисячі кілометрів — то дводенна подорож із Чикаго до Бостона. Якось Тамара здолала таку відстань, сама сидячи за кермом, коли поїхала навідати хлопця у Гарвард; а іншого разу обрала автобус: тридцять шість годин, сто дев’ять доларів і безкоштовний вайфай. Абдулова ж експедиція буде геть інша. Жодних обмежень швидкості, бо там вони й не потрібні: кам’янистими пустельними стежками більш як до тридцяти кілометрів не розженешся. А ще висока ймовірність пробити колесо чи поламатися, тому, якщо водієві не вдасться полагодити автобус самотужки, чекати на допомогу можна хоч і кілька днів.
Утім, на Абдула чигали й гірші небезпеки, аніж просто пробите колесо. Він хоч і вдавав зневіреного мігранта, та все ж мав розмовляти з людьми, наглядати за Хакімом, визначити його контакти й де вони перебувають. Якщо на нього впаде підозра... Перед очима Тамарі знову постало тіло Абдулового попередника, Омара. Вона пригадала, як немовби в нічному жахітті піднімала з піску відрізані руки й ноги.
Одначе вдіяти вона не могла нічого, крім як чекати на дзвінок від Абдула.
Через кілька хвилин після полудня замовила машину в готель «Ламі».
Карім стояв за стійкою в білому костюмі, цмулячи на позір безалкогольний коктейль і розмовляючи з чоловіком, якого Тамара знала як працівника німецького посольства. Сама вона замовила «Кампарі» з льодом і газованкою — напій такий слабенький, що його можна випити хоч відро і не сп’яніти. Карім покинув свого німецького знайомого і підійшов побалакати з нею.
Вона хотіла знати, чому Генерал роздає кросівки й чи не почав, бува, падати його рейтинг, проте пряме запитання сполохає Каріма, і він заперечуватиме все, тому підійти до цього слід обережно.
— Ви ж знаєте, що США підтримують Генерала як гаранта стабільності в державі?
— Аякже.
— Нас дещо непокоять чутки про падіння його рейтингів.
Звісно, нічого такого вона не чула.