— Тоді я ще замислилася, скільки він міг почути. Тепер знаю. Хай там як, Мілт зібрав достатньо інформації, щоб у «Мейл» вийшла ціла стаття.
— Переконаний, ви цього не зробите, але мушу сказати: якщо вирішите покарати Мілта, маєте всі засоби.
— Ви про таємний роман? Ваша правда: я цього не робитиму.
— Я й не сумнівався. Це не у вашому стилі.
— Крім того, не забуваймо, що в усе це вплутана ще одна бідна дитина: Ріта Кросс.
— Ваша правда.
Задзвонив її телефон. Це був Сандіп. Без усякого вступу перейшов одразу до справи:
— Пані президентко, можна запропонувати вам план відповіді на статтю в завтрашньому номері «Нью-Йорк Мейл»?
— Але мусимо бути лаконічними. Я не хочу обговорювати свою доньку з тими шакалами.
— Звісно. Тому пропоную таке: «Це приватна справа, якої Білий дім не коментуватиме». Що скажете?
— Ідеально, — відповіла вона. — Дякую, Сандіпе.
Вона бачила, що Ґас закипає. На відміну від неї, він не вибухнув гнівом, а стримував його всередині. Тепер же було помітно, що полум’я ось-ось спалахне.
— Чого тим виродкам треба? — сказав він.
Вона здивувалася. У Західному крилі, де кипіла найнапруженіша робота, сплесками емоцій нікого не здивуєш, але вона ніколи не бачила, щоб Ґас утрачав самовладання.
Він вів далі:
— Ви ведете конструктивну роботу, а не патякаєте надаремне, але вони не хочуть цього помічати й натомість нападають на вашу дитину. Часом мені здається, що ми заслужили мати за президента таке лайно, як ото Мур.
Полін усміхнулася. Його гнів підбадьорив її. Оскільки він уже не міг стримувати люті, більш раціональною довелося бути їй.
— Демократія — жахливий державний устрій, еге ж? — запитала вона.
Знаючи цей вислів Черчилля, Ґас докінчив:
— Але всі інші ще гірші.
— А якщо хочеш вдячності, не йди в політику.
Раптом Полін відчула страшенну втому. Вона встала і підійшла до дверей. Ґас теж підвівся.
— Те, що ви зробили сьогодні — це невеличкий дипломатичний шедевр.
— Я теж рада, хай би що писали журналісти.
— Сподіваюся, ви розумієте, як я вами захоплююся. Три роки дивлюся, як ви щоразу знаходите рішення, правильний підхід і влучні слова в будь-якій ситуації. А віднедавна взагалі зрозумів, що маю привілей працювати з геніальною політикинею.
Поклавши руку на ручку дверей, Полін зупинилася.
— Нічого з цього я не зробила самотужки, — сказала вона. — У нас чудова команда, Ґасе. І я рада, що в мене є ви, ваш розум і ваша дружба.
Але він ще не договорив. На його лиці відбилося стільки емоцій, що годі було злічити. Нарешті чоловік промовив:
— З мого боку це дещо більше ніж дружба.
Що це могло б означати? Вона розгублено подивилась на нього. Що може бути більше від дружби? Відповідь вигулькнула на краю свідомості, але визнати її Полін не могла.
Ґас промовив:
— Не варто було цього казати. Забудьте.
Вона дивилась на нього, не знаючи, що відповісти і як поводитися. Нарешті просто зронила:
— Добре.
Повагавшись ще мить, вийшла.
Думаючи про Ґаса, швидко повернулася в Резиденцію в супроводі агента Секретної служби. Останні слова прозвучали наче освідчення. Але ж це смішно.
Джеррі вже ліг, двері в кімнату були зачинені, тому вона знову попрямувала в Спальню Лінкольна, радіючи нагоді побути самій. Їй було над чим подумати.
Обмірковуючи завтрашню розмову з Піппою, механічно робила звичні вечірні справи: чистила зуби, знімала макіяж, складала прикраси у скриньку. Повісила сукню на вішак, закинула колготи в кошик для прання.
Виставила будильник на шосту ранку — на годину раніше, як прокинеться Піппа. Розмовлятимуть, скільки знадобиться. Якщо Піппа не з’явиться завтра в школі, ніхто нічого не скаже.
Надівши нічну сорочку, Полін підійшла до вікна й глянула понад Південним моріжком на пам’ятник Лінкольну. Подумала про Джорджа Вашингтона, першого, хто здобув президентську посаду. Коли обирали його, ніякого Білого дому ще не було. Він не мав дітей, та й преса в ті часи не цікавилася вибриками чад керівництва країни: висвітлювала важливіші новини.
Ішов дощ. На проспекті Конституції тривав цілодобовий протест: демонстранти стояли, ховаючись від дощу під капелюхами й парасолями. Люди вийшли на акцію після того, як білий коп убив темношкірого чоловіка. Ґас сам був темношкірий. Він мав онуків, котрим якось доведеться дізнатися, що їм загрожує особлива небезпека від поліції, тому, щоб із ними нічого не сталося, вони мусять надзвичайно сумлінно дотримуватися правил, які не поширюються на білих дітей: не бігати вулицями, не кричати. І байдуже, що Ґас обіймає одну з найвищих посад у країні, якій вірно служить своїм блискучим розумом, — на ньому так само стигма його раси. Полін думала, як довго ще пануватиме ця несправедливість в Америці.
Лягла в прохолодну постіль. Вимкнула світло, але очей не склепила. Спокою їй не давали два питання. Що сказати Піппі, вона вже почала розуміти, та досі гадки не мала, як учинити з Ґасом.
Біда в тому, що це було вже не вперше.
Ґас служив радником із зовнішньої політики під час її президентської кампанії. Цілий рік вони пліч-о-пліч мандрували країною, зранку до вечора гарували, як одержимі, й майже не спали ночами. Тоді вони дуже зблизилися.