— Ну, то чого ж ви сподівалися? Неуцтво карають по заслузі, цього разу вельми неприємною смертю. Оті, перші, теж довго просили прощення. Якби ви бачили, як вони повзали навколішки і благали помилувати їх! Онде вони лежать, — кощавий палець тицьнув у бік примарної стіни. — Ох і нетерплячі були хлопці!. Вже за кілька тижнів прийшли. Один, пам'ятаю, був особистим секретарем пана Ґ. — відданий нівроку чолов'яга: не тільки копію ключа зробив, а ще й Чумне Закляття якось розігнав. Ну, я їх поприбирав, щоб не смітити в могилі; якщо будете слухняні, я й з вами вчиню так само. Ану, зачекайте...
Кістяк перекинув здерев’янілу ногу через край саркофага. Кіті з Фредом перезирнулись, водночас вихопили з рюкзаків кулі з елементалями й пожбурили їх у кістяк. Той обурено махнув рукою, й щось невидиме зупинило кулі в повітрі: вони важко впали на підлогу, та не вибухнули, а зменшились і зникли з жалюгідним чваканням — на плитах залишились тільки дві чорні плямки.
— Я справді
Пан Пенніфізер витяг із свого рюкзака срібний диск і, спершись на ціпок, жбурнув свою зброю в кістяк збоку. Диск врізався в передпліччя запорошеного костюма й міцно застряг там. З-під маски долинув пронизливий вереск:
— О, моя сутність! Ой, як
З-під маски вилетіла яскраво-зелена блискавка і вдарила пана Пенніфізера в груди так, що старий відлетів аж до стіни і сповз на підлогу. Кістяк задоволено мугикнув і обернувся до решти товариства:
— Отак! Нехай знає!
Проте Фред знову почав діяти. Він хутко діставав з потаємних кишень один за одним срібні диски і жбурляв їх у кістяк. Від першого диска кістяк ухилився, через другий перестрибнув, третім йому зрізало пасмо сивого волосся. Тепер він уже зовсім вибрався з саркофага і, здається, повернув собі колишню силу: за кожним новим стрибком чи кроком він ставав спритніший, аж поки його порухи зробились майже непомітні.
— От потіха! — кричав він, крутячись і підскакуючи. — Красненько вам дякую, хлопці!
Фредів запас дисків здавався невичерпним: вони линули дощем, поки Нік, Енн і Кіті відступали до сходів. Аж тут ще одна зелена блискавка хлиснула Фреда по ногах. Хлопець упав на підлогу, але тут-таки підхопився — хитаючись, кривлячись із болю, однак цілком собі живий.
Кістяк здивовано зупинився.
— Отакої! — вигукнув він. — Природна стійкість до магії! Не бачив такого ще з празьких часів! — він замислено постукав себе кощавим пальцем по золотих вустах. — Що ж мені з цим робити? Цікаво... Треба подумати. Ага, ось! — одним стрибком він повернувся до саркофага й заходився щось там шукати. — Ану, посунься, Стенлі! Мені потрібен... ось! Так я й думав! — його рука витягла звідти церемоніальний меч. — Отут немає ніякої магії. Просто шмат доброї імперської сталі. Ану, рябий, чи встоїш ти перед нею? Подивимось!
Занісши меч над головою, він рушив уперед. Фред не здригнувся — дістав з кишені свого викидного ножа і, клацнувши, відкрив його.
Кіті була вже коло ґрат, але нерішуче зупинилася біля підніжжя сходів. Нік з Енн тим часом вибігли нагору — вона чула їхній гарячковий тупіт. Сама ж дівчина дивилася на пана Пенніфізера—стійкість до магії не підвела його й тепер. Він рачкував у бік Кіті. Хоч як її чуття волало: «Тікай! Тікай!», вона майнула назад до склепу, підхопила старого під пахви й щосили поволокла його до сходів.
За спиною в неї пролунав шалений Фредів крик. Потім щось свиснуло — і м’яко гупнуло.
Кіті потягла пана Пенніфізера вперед із такою силою, якої вона й сама не сподівалася.
Вони вже проминули ґрати й піднялися на кілька сходинок. Пан Пенніфізер тепер ішов власними ногами. В одній руці він досі стискав свого ціпка, другою хапався за куртку Кіті. Дихав старий часто й важко. Говорити він не міг. Ліхтарів у них не залишилося, тож вони піднімались у цілковитій темряві. Кіті спиралася на посох із могили, намацуючи ним сходи.
Ззаду й водночас знизу долинув голос:
— Аго-ов! Чи є хтось там, нагорі? Мишенята заховалися за шпалери! Ану, скільки їх там? Одне... Двоє! Ой, лишенько, одне ще й кульгаве!
Лице Кіті геть облипло павутинням. Дихання пана Пенніфізера перетворилося на хрипкий стогін.
— Може, повернетесь до мене? — благав голос. — Я такий самотній! А ваші друзі більше не хочуть зі мною розмовляти...
Дівчина відчула, як вуста пана Пенніфізера шепочуть їй у вухо:
— Мені... мені треба... перепочити.
— Ні! Ходімо!
— Не можу.
— Якщо ви не спуститесь униз, тоді... Тоді мені доведеться піднятись нагору!
Глибоко під землею зарипіли металеві ґрати.
—Ходімо!
Ще одна сходинка, ще одна... Кіті не пам’ятала, скільки їх, — та й будь-що вона давно вже заплуталася в рахунку. Вихід, напевно, вже близько. Та пан Пенніфізер слабшав з кожним кроком... Він висів на ній мертвим тягарем.
— Будь ласка! — шепотіла вона. — Ще трохи!
