Аж нарешті старий зупинився зовсім. Кіті відчувала, як він корчиться поруч, борючись за кожен подих. Марно вона тягла його за руку, благала обізватися.
— Пробач, Кіті...
Дівчина здавалася. Вона притулилася до увігнутої стіни, взяла з пояса ніж і стала чекати.
У темряві зашурхотіла матерія. Щось затріщало. Кіті занесла ніж...
Усе вщухло.
Аж ось пан Пенніфізер коротко зойкнув — і його потягло в пітьму. Щойно він був тут, а наступної миті вже зник. Хтось потяг від неї сходами щось важке — бум, бум, бум...
Кіті заціпеніла десь на п’ять секунд. А тоді помчала нагору, крізь жмутки павутиння — так, ніби його тут і не було, — раз по раз налітаючи на стіну, спотикаючись на нерівних сходинках. Врешті побачила попереду прямокутник сірого світла — й вилетіла до похмурого просторого нефу, де у вікна світили вуличні ліхтарі, а статуї чарівників безжально спостерігали за її відчаєм.
Кіті прожогом майнула через трансепт, ледве не зачепивши кількох постаментів і перекинувши ряд дерев’яних стільців, — гуркіт від їхнього падіння розлігся всім величезним простором. Обминувши спочатку одну, тоді другу велетенську колону, дівчина трохи сповільнила біг — і тепер, коли могила залишилася далеко позаду, мовчки заридала.
Тільки тепер вона зрозуміла, що, можливо, крутнула ключем у замку.
— Кіті! — долинув з пітьми тихенький голосок.
Серце дівчини шалено тьохнуло. Виставивши перед собою ніж, вона позадкувала.
— Кіті, це я!
Вона побачила тоненький промінець ліхтарика й зблідле, з запалими очима обличчя Енн; та ховалася за високою дерев’яною кафедрою.
— Тікаймо! — непевним голосом промовила Кіті. — Де двері?
—А де Фред? І пан Пенніфізер?
— Енн,
— Ні... Можливо, там... У темряві нічого не розібрати. Але...
— То ходімо! Вимкни поки ліхтарика!
Кіті підтюпцем побігла вперед. Енн пошкутильгала за нею. Спочатку дівчина в паніці мчала невідомо куди, не розбираючи дороги. Мерзотна підземна темрява паморочила їй голову, заважала думати. Однак тут, хоч і в пітьмі, повітря принаймні було свіже — це допомагало зосередитись і зорієнтуватись. Високо вгорі виднів ряд блідих вікон — вони знов опинилися в нефі, з протилежного боку від дверей, що вели до аркади. Кіті зупинилась і зачекала, поки Енн наздожене її.
— Двері отам, навпроти!—прошепотіла вона. — Обережно!
— А де?..
— Не питай! — Кіті ступила ще кілька кроків уперед. — А де Нік?
— Пропав. Я не бачила...
Кіті вилаялась крізь зуби:
— Ну й грець із ним.
— Кіті... я загубила торбину..
— Тепер уже однаково. Ми загубили все.
Тільки сказавши це, Кіті раптово усвідомила, що досі стискає в лівій руці магічний посох. Це її трохи здивувало: під час своєї гарячкової втечі вона його зовсім не помічала. Рюкзак із плащем та іншими скарбами залишився десь унизу, на сходах.
— Що це було?
Вони застигли серед темного простору нефу.
— Я нічого не чула...
— Ніби шаркотіння. Чуєш?
— Ні... Не чую. Ходімо!
Ще кілька кроків... Вони радше відчули, ніж побачили високу колону попереду. Кіті обернулася до Енн:
— Коли обійдемо колону, нам знадобиться ліхтарик, щоб відшукати двері. Я не знаю, чи далеко вони.
— Гаразд...
Аж тут просто за їхніми спинами пролунав хуткий шурхіт. Товаришки з вереском майнули звідти в різні боки. Кіті спіткнулась об колону, втратила рівновагу й ляпнулася на підлогу. Ніж вискочив у неї з пальців. Вона вмить підхопилась і озирнулась...
У темряві було чути лише тихенький скрегіт. Ліхтарик лежав на підлозі: жалюгідний промінець падав на підніжжя колони. Енн ніде не було видно.
Кіті потихеньку позадкувала за колону.
Двері до аркади були десь поблизу — Кіті знала це напевно, але де саме, визначити не могла. Не випускаючи посоха, вона кралася вперед із простягнутою рукою, сліпо намацуючи нею шлях уздовж південної стіни нефа.
На її подив і майже нестерпне полегшення, пальці невдовзі торкнулися дерева, і в обличчя потягло справжнім холодним, свіжим повітрям. Двері було трохи прочинено. Кіті заходилася шукати клямку, щоб відчинити двері й протиснутись надвір...
Аж тут вона почула знайомий звук — десь у нефі, зовсім поруч. Тихий стукіт ціпка кульгавої людини.
Кіті затамувала подих. Вона заклякла на самісінькому порозі абатства. Стук, стук... І тихенький-тихенький шепіт:
— Кіті... допоможи...
Цього не може бути.
— Кіті... будь ласка...
Голос був немічний, кроки — непевні.
Дівчина міцно заплющила очі, глибоко зітхнула й прослизнула назад.
