Кіт обтер лапою писок і приготувався до нового стрибка — цього разу довгого: мені належало перескочити через вулицю. Аж тут усе осяяв несподіваний спалах жовтогарячого світла: я чітко побачив сусідні дахи й димарі, й низькі хмари над головою, й навіть краплі нескінченного дощу. А потім знову запанував морок.
Жовтогаряче закляття Спалаху правило в нас за сигнал небезпеки. І джерело його було поряд, у мене за спиною.
Квізл!
Вона щось вистежила — чи це "щось" вистежило її.
Зараз було не до правил. Я обернувся — і вмить змінив подобу. В небо поспіхом пурхнув орел з чорним чубчиком і золотавими кінчиками крил.
Я перебрався лише за два квартали від місця, де тілистий вершник стеріг перехрестя семи вулиць. Навіть якщо Квізл і рушила в обхід, то вона не відійшла далеко. Повернення забере не більше ніж десять секунд. Нічого. Встигну.
І саме через десять секунд я почув її крик.
Орел ринув з нічного неба назустріч гострим іклам бурі. Над дахами, до безлюдного перехрестя, і вниз, до статуї. Я сів на край постаменту, де злива заливала камінь. Усе було таке саме, як дві хвилини тому. Тільки спанієлька зникла.
— Квізл!
Ані звуку у відповідь. Чути лише виття вітру.
За хвилину я вже сидів на капелюсі вершника і оглядав сім вулиць на всіх сімох рівнях. Спанієльки не було видно піде. Так само не було ні джинів, ні бісів, ні відьом, ні інших магічних істот. Вулиці обезлюдніли. Я був цілком самотній.
У полоні сумнівів я повернувся на постамент і уважно оглянув його. Мені здалося, що на камені — приблизно там, де ми сиділи, — видно маленьку чорну цятку. Та визначити, чи була вона там раніше, я ніяк не міг.
Зненацька я відчув себе геть беззахисним. Хоч куди я обертався, моя спина залишалася відкритою для чогось, що невидимо підкрадалося крізь дощ. Я хутко злетів і закружляв довкола статуї. У вухах відлунював гуркіт зливи. Я піднявся над дахами, ставши недосяжним для всього, що могло вештатись вулицями.
І тоді я почув, як щось тріщить. Не тихо й слабко, як пляшка, розбита об чиюсь лисину. Ні, це скидалося на те, ніби здоровенного лісового дуба викорчували й недбало кинули геть, чи на те, ніби хтось велетенський розлючено відіпхнув з дороги цілу будівлю. Коротше кажучи, звучало це не дуже приємно.
Ба навіть гірше, я міг чітко визначити, звідки лунав цей звук. Якби він був трохи тихший, чи злива шуміла не так гучно, я цілком міг би помилитись і вирушити шукати його джерело не в тому напрямку. Та, на жаль, мені не пощастило.
Урешті, в мене залишалася надія, що Квізл усе ж таки жива.
Тому я зробив дві речі. По-перше, влаштував ще один Спалах, сподіваючись, що його може помітити хтось іще з нашої групи. Найближче, як я пам’ятав, перебував фоліот, що мав патрулювати Черинґ-Крос, — нівроку мізерна й боязкувата особа, однак тепер мені став би в пригоді й він, хай навіть просто як гарматне м’ясо.
Потім я, тримаючись висоти димарів, полетів на північ уздовж вулиці, звідки лунало тріскотіння, в напрямку Британського музею. Летів я так повільно, як тільки можна орлові, щоб не впасти на землю[24]. Дорогою я без упину оглядав будівлі внизу. То здебільшого були крамнички з продажу всіляких коштовних цяцьок — маленькі, темні, навмисне скромні. Над дверима висіли давні мальовані вивіски, що натякали на сховані всередині скарби: намиста, сувої шовку, кишенькові годинники з самоцвітами. Судячи з цих вивісок, золота тут не бракувало, та й діамантів теж. Саме до цих крамничок заходили чарівники по всілякий дріб’язок, який мав підкреслювати їхнє становище. Багаті туристи також зліталися сюди зграями.
Жахливий звук ущух. Усі вітрини крамничок здавалися цілими, лампочки в нішах над дверима горіли справно, й дерев’яні вивіски рипіли під вітром.
Довкола шаленіла злива. Подекуди бруківка ховалася під укритою колами поверхнею води. Не було видно ані душі — ні смертної, ні безсмертної. Я летів ніби над містом привидів.
Дорога трохи розширилась, огинаючи маленький газон, засіяний барвистими квітами. Посеред такої вузенької вулички він видавався химерним і недоречним. Та якби ви помітили серед газону старий потрісканий кам’яний стовп і плити, майже зарослі зеленню, то відразу зрозуміли б колишнє призначення цього місця[25]. Під дощем газон мав надто жалюгідний вигляд, та дещо в ньому все-таки зацікавило мене, змусивши зробити коло й сісти на вершечок стовпа. Сліди на траві.
То були відбитки ніг або чогось подібного. Великі відбитки. Формою вони скидалися на лопатку, і з широкого кінця виднів окремий відбиток великого пальця. Сліди йшли через увесь газон, і кожен з них був глибоко вдавлений у землю.
Я обтрусив краплі з чубчика на голові й замислено затарабанив кігтями об стовп. Чудово. Просто чудово. Мій ворог не лише таємничий і могутній — він до того ж великий і важкий. Дедалі краще!
