Своїм орлиним оком я простежив напрямок слідів. За газоном, за кілька кроків, їх ще було видно: таємничий велетень залишив за собою розмоклі купи бруду. Далі сліди зникали, проте я бачив, що жодна з крамниць обабіч вулиці не постраждала. Мій незнайомець, вочевидь, прямував кудись Іще. Я злетів і рушив далі вздовж вулиці.
Джибет-стрит виходила на широкий бульвар, що вів праворуч і зникав у пітьмі. Навпроти височіла висока, міцна металева огорожа: кожен стовпчик — метрів шість заввишки, сантиметрів п’ять завтовшки, й стовпчики суцільні, а не порожнисті. В огорожі були широкі ворота, й обидві їхні стулки стояли відкриті. Тобто, правду кажучи, не стояли, а висіли відкриті, на найближчому ліхтарі, разом з великим шматком огорожі. А в самій огорожі зяяла величезна крива діра. Незнайомець, напевно, розірвав огорожу надвоє — так поспішав увійти. Ач, який завзятий! Я ж, навпаки, наближався до діри вельми неохоче.
Підлетівши до огорожі, я вмостився на скривленому й пошкодженому металевому стовпі. За зламаними ворітьми була стежка, що вела до широкого ґанку. Над ґанком виднів величезний портик на вісьмох міцних колонах, припасований до високої, наче замок, і похмурої, наче банк, будівлі. Я пам’ятав цю будівлю з давніших часів: то був славнозвісний Британський музей. Він розлягався на всі боки — крило за крилом, далі, ніж сягало око. Загалом він був завбільшки з цілий міський квартал[26].
Невже тут і справді
А звідси, зрозуміло, випливало, що я мушу вирушити за незнайомцем усередину музею[27].
Орел злетів, промчав над стежкою, пролетів над ґанком 1 сів між колонами портика. Попереду були міцні бронзові двері музею, та незнайомець, як і досі, не став шукати легкої дороги й замість дверей пробрався до музею прямісінько крізь кам’яну стіну. Шлях не вельми елегантний, але враження справляв таке, що я трохи злякався й вирішив почекати зо дві хвилини, щоб тим часом пошукати слідів у свіжій купі каміння.
Отвір у будівлі скидався на чорну роззявлену пащу. З досить далекої відстані я зазирнув усередину — до вестибюлю. Все було тихо. На жодному з рівнів ніщо не ворушилося. Купа трісок, битого каміння та ще уламок вивіски з веселим написом «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО БРИТ...» показували мені дорогу. В повітрі стояла густюща хмара пороху. Стіну ліворуч було проламано. Я прислухався — здалека, з-за невпинного шурхоту дощу, долинули чіткі звуки розбиття неоціненних музейних пам’яток.
Я випустив у небо ще один Спалах — на випадок, якщо той ледацюга-фоліот усе-таки зробить ласку поглянути сюди. Тоді змінив подобу і увійшов до будівлі.
Розлючений мінотавр[28] суворо оглянув зруйнований вестибюль. З ніздрів у нього клубочилася пара, кігтисті руки шукали жертви, ратиці нетерпляче рили бруд. Хто наважиться кинути виклик такому чудовиську? Ніхто! Тим паче, що в наступній кімнаті, як я й очікував, нікого не виявилось. От і гаразд! Чудово! Тоді доведеться завітати до наступного залу. Дурниця! Мінотавр затамував подих і навшпиньки прокрався крізь уламки до пробитої стіни. І тихесенько зазирнув в отвір.
Темрява. Дощ тарабанить у шибки. Під лога засипана уламками амфор та фінікійських горщиків. Здалека чути брязкіт розбитого скла. Цей лиходій досі на кілька залів попереду мене! Гаразд. Мінотавр хоробро попрямував уперед.
Кілька наступних хвилин ми з ним досить повільно гралися в коти-мишки. Я щоразу повторював те саме спочатку: новий зал — порожнеча — гуркіт далеко попереду. Цей шкідник далі собі весело шкодив, а я боязкувато прокрадався за ним, без особливого бажання його наздоганяти. Еге ж, цього разу Бартімеус не квапився виявляти свою звичайну сміливість. Може, я чинив надто обережно, але пам’ять про сумну Зенонову долю змушувала мене вигадувати якийсь певний спосіб не бути вбитим.
Судячи з руїни, що панувала в залах, крізь які я проходив, це все ніяк не могла накоїти людина. Хто ж тоді тут попрацював? Африт? Можливо, але це не в його дусі. Африти, скажу я вам, полюбляють магічні атаки — високопотужні Вибухи чи Пекельні Закляття, а тут не було жодних слідів магії, тільки брутальна фізична сила. Марид? Те саме, і до того ж я напевно відчув би вже його магічну присутність[29]. А тим часом я не бачив тут жодного зворотного зв’язку. Всі зали були порожні й холодні. Це збігалося з тим, що хлопчина розповідав мені про попередні напади: тут, вочевидь, не було й сліду жодного духа.
