На секунду, чи на дві, його поверхня з написом блиснула в світлі, що падало з вікон, а потім камінь опустився вниз, точнісінько перед Рамзесовим обличчям, у середину чорної хмари.
Хрясь! Камінь тріснув об камінь, скеля об скелю. З хмари на всі боки полетіли дрібні чорні уламки, відскакуючи від стін і розбиваючи скляні вітрини.
Гаразд.
Чорна хмара закипіла, наче в раптовому гніві. Завіса на мить відсунулась. Я встиг розгледіти в її глибині щось моторошне й величезне, що вимахувало здоровенною рукою в несамовитій люті. Потім хмара знову зімкнулась і поповзла вбік, огортаючи підніжжя найближчих статуй, ніби силкуючись дістати ворога навпомацки.
А хоробрий мінотавр тим часом намагався зробитись як-найнепомітнішим. Я скулився на фараонових колінах і підглядав крізь щілинку в мармурі. Навіть мої роги трохи поникли, щоб їх ніхто не помітив. Я побачив, як темна хмара рушила вперед: те, що перебувало в її середині, подалося шукати ворога. Облишивши статую Рамзеса, воно полізло далі, огортаючи по черзі сусідні скульптури. Я чув рівномірні глухі удари — кроки невидимих ніг.
Правду кажучи, я й так не дуже сподівався на успіх, якщо вже мій супротивник міг вільно проходити крізь кам'яні стіни. І все ж таки мене трохи засмутило те, що камінь завдав лиходієві так мало шкоди. Та водночас це дозволило мені хоч на мить побачити істоту всередині хмари: одним з моїх завдань — якщо я не зумію знищити цю тварюку — було роздобути хоч якісь відомості про неї, тож тепер це завдання можна було вважати частково виконаним. Якщо невеличкий камінь зміг пробити отвір у темряві... що ж мені вдасться зробити за допомогою
Хмара поповзла геть — оглядати підозрілу групу статуй у дальшому кінці залу. Мінотавр нечутно, наче тінь, ковзнув з фараонових колін і коротенькими стрибками подався в протилежний бік галереї, де він уже помітив біля стіни величезний, вирізьблений з пісковику торс якогось іншого фараона[33].
Торс був височенний — метри з чотири заввишки. Я протиснувся в затінок позаду нього, вхопивши дорогою маленьку поховальну урну з сусідньої вітрини. Сховавшись як слід, я витяг волохату руку і пожбурив урну на підлогу метри за три від себе. Урна розбилася, як і належить, гучно хряпнувши.
Темна хмара відразу обернулась і жваво попливла в мій бік, ніби тільки того й чекала. Нетерплячі кроки відлунювали в залі. Щупальця темряви тяглися на всі боки, зачіпаючи статуї, повз які пропливала хмара. Врешті вона впритул наблизилася до розбитої урни і зупинилася над нею, нерішуче коливаючись.
Тепер хмара стояла саме в потрібному місці. Мінотавр уже встиг видряпатись до середини кам'яного торсу, впертися спиною в стіну й щосили штовхнути статую своїми ратицями. Торс із легеньким рипінням хитнувся[34]. Чорна хмара вмить почула цей звук і рушила до мене.
Проте вона трохи запізнилася. Я штовхнув ще раз, і статуя знову хитнулася, тепер уже невідворотно. Вона важко впала вниз, прямісінько на чорну хмару.
Удар був такий потужний, що хмара розсипалася на тисячу клаптів, які полетіли на всі боки.
Я вчасно відскочив і спритно приземлився на підлогу. І поспіхом озирнувся, щоб побачити, що з того вийшло.
Торс не долетів до підлоги. Він розколовся навпіл, і його верхня частина висіла в повітрі — десь за метр до підлоги, ніби під нею перебувало щось велике.
Я обережно підкрався ближче. Зі свого закутка мені було не видно, що за тварюку там придавило статуєю. І все ж таки мені, вочевидь, пощастило взяти верх. Зараз за кілька секунд заберуся звідси, повідомлю хлопця — і я на волі!
Я нахилився, щоб роздивитися, що лежить під статуєю.
Аж тут із-під неї зі швидкістю думки вилетіла велетенська рука і схопила мене за волохату ногу. Рука була синьо-зелена, чотирипала, тверда й холодна, ніби могильна плита. В ній видніли прожилки, наче в мармурі, але в цих прожилках пульсувало життя. Рука немовби кліщами стиснула мою сутність. Мінотавр заревів з болю. Слід було змінити подобу, вирватись із цього кулачиська, та мені паморочилось у голові, тож я не міг зосередитись. Моторошний холод розлився довкола, огорнув мене ніби ковдрою. Я відчував, як полум’я згасає в мені, як із мене витікає сила — наче кров з рани...
Мінотавр хитнувсь і впав на підлогу, наче лялька. Довкола мене панувала крижана самота смерті.
Аж ось несподівано кам’яний зап’ясток ворухнувся, пальці розімкнулися; мінотавр злетів у повітря дугою — і ляпнувся об найближчу стіну. На мить я знепритомнів — і гепнув на підлогу.
