Щоб остаточно переконатись, я послав уперед невеличкий магічний Імпульс до чергової діри, звідки було чути гуркіт. І заходився чекати, коли цей Імпульс повернеться до мене: чи послаблений (якщо там немає нічого магічного), чи посилений (якщо там ховається щось потужне).
На мій превеликий подив, Імпульс не повернувся взагалі.
Мінотавр замислено потер собі писок. Дивна, але знайома річ... Десь ніби таке вже траплялося!
Я прислухався, стоячи біля отвору. І знову не почув нічого, крім далекого гуркоту. Мінотавр прослизнув у діру...
І опинився у величезній галереї, вдвічі вищій за решту залів. Дощ стукотів у високі прямокутні вікна десь під стелею, і звідкілясь — можливо, з якоїсь далекої вежі — струменіло непевне світло, що трохи осявало верхні частини предметів. Галерея була повна велетенських, огорнутих темрявою, стародавніх статуй: два ассирійські джини-воротарі — крилаті леви, що колись охороняли Німродову браму[30]; різноманітний натовп єгипетських богів та духів, вирізьблених із десятків сортів каменю і увінчаних головами крокодилів, котів, ібісів та шакалів[31]; велетенські скульптури священних жуків-скарабеїв; саркофаги давно забутих жерців і, передовсім, фрагменти висічених з єдиного моноліту статуй великих фараонів: уламки облич, пальців, рук, ніг, тулубів, викопані з піску та привезені вітрильниками чи пароплавами до сірих північних земель.
За інших обставин я охоче погуляв би тут, шукаючи обличчя давніх друзів чи господарів, та зараз мені було ніколи. Аж до середини галереї тягся чіткий коридор; кілька дрібних фараонів уже лежали обабіч нього, мов скраклі, а двоє-троє богів стояли ближче один до одного, ніж дозволили б собі це в житті. З ними в бешкетника труднощів не виникло, а деякі більші скульптури, здається, все-таки стали йому на заваді. Посередині галереї — просто на дорозі в нападника — стояла велетенська фігура Рамзеса Великого на троні, заввишки метрів з дев’ять, вирізьблена з суцільної гранітної брили. Верхівка його корони тихенько тремтіла, з темряви біля її підніжжя лунав приглушений скрегіт — напевно, незнайомець силкувався відіпхнути Рамзеса з дороги[32].
За дві хвилини навіть утуку зрозумів би, що такого міцного суперника найлегше обійти збоку і рушати собі далі. Та мій бешкетник далі працював над статуєю, наче цуценя, що намагається розгризти слонову кістку. Отож, вочевидь, мій супротивник (приємна думка!) дурний, як пень. Чи, може (менш приємна думка), він просто надміру пихатий — і хоче завдати якнайбільшого збитку.
Будь-що, зараз він був украй заклопотаний. І це дозволяло мені ближче поглянути на те, з чим я мав боротися.
Мінотавр без жодного звуку прокрався темним залом до високого, поки що цілого саркофага. І визирнув з-за нього в бік статуї Рамзеса. Визирнув — і стурбовано насупився.
Здебільшого джини мають чудовий нічний зір. Це одна з численних наших переваг над людьми. Поняття темряви для нас — нісенітниця, навіть на першому рівні, що його здатні бачити й люди. Однак тепер, хоч я зі швидкістю думки проглядав усі рівні, з першого до сьомого, я виявив, що не можу пронизати глибокої темряви біля підніжжя статуї. Темна пляма то роздувалася, то стискалася, зостаючись так само непроникною на всіх рівнях. Те, що змушувало Рамзеса здригатися, перебувало в цілковитій пітьмі, і розгледіти його я не міг.
Але все ж таки я міг приблизно визначити, де вона. А оскільки лиходій робив мені ласку, залишаючись на тім самім місці, надходив час для несподіваної атаки. Я озирнувся, шукаючи хорошого знаряддя. Поблизу, в скляній скрині, лежав якийсь чорний камінь неправильної форми: невеличкий для того, щоб його підняти, та достатньо здоровий для того, щоб розчерепити довбешку афритові. Один бік каменя був плаский, із якимось написом, проте читати його я не мав часу. Напевно, правила для відвідувачів — двома чи трьома мовами. Нічого цінного.
Мінотавр обережно й тихо підняв скляну скриню, якою було накрито камінь, і поставив її на підлогу — так само без жодного звуку. Потім озирнувся — чорна пляма досі загрозливо ворушилася біля Рамзесових ніг, однак статуя стояла нерухомо. От і гаразд.
Мінотавр обернувся, нахилився — і ось уже камінь опинився в його міцних руках. Я позадкував, шукаючи зручнішого місця. Мені впав в око якийсь невеликий фараончик. Обличчя його я не розпізнав — напевно, з маловідомих. Навіть сама його статуя здавалась якоюсь зніченою. Проте сидів він на високому різьбленому троні, що стояв на постаменті, й коліна його видавалися досить широкими, щоб мінотаврові було де стати.
Досі тримаючи камінь, я заскочив спершу на постамент, тоді на трон, і нарешті — фараонові на коліна. Я визирнув з-за плеча статуї — чудово: тепер я перебував саме на такій відстані, щоб улучити каменем у чорну пляму, й до того ж досить високо. Я напружив свої бичачі ноги, замахнувся, пирхнув на щастя і пожбурив камінь під кутом угору, наче з військової катапульти.
