Привітання змінилися незграбними цілунками та обіймами, що чергувалися, упереміш з розгляданням квітів. Кіті тим часом намагалася протиснутись до передпокою, та це ніяк їй не вдавалось. Нарешті двері якось зачинили, й Кіті пройшла до знайомої кухні, де на плиті кипіла картопля, а батько сидів біля стола і глянцював черевики. Він підхопився — зі щіткою й черевиком у руках, — підставив доньці щоку для цілунку й показав на вільний стілець.
— У нас сьогодні м’ясо з картоплею! — оголосила мати. — За п’ять хвилин буде обід.
— Смакота! Привіт, татусю.
— Ну.. — батько трохи поміркував, тоді поклав щітку на стіл, поставив поряд черевика й широко всміхнувся до Кіті. — Як тобі живеться серед пензлів та фарб?
— Непогано. Нуднувато, та я вже потроху звикла.
— А пан Пенніфізер?
— Старий уже. Нездужає, ледве ходить.
— Отакої! А ваша торгівля? Чарівники до вас заходять? Вони ж багато малюють!
— Чарівники? Не дуже.
— Еге ж, татусю. Ми зараз саме чарівниками й займаємось. А як твоя робота?
— Нівроку, доню. До Великодня добре поторгував.
— Так відтоді ж кілька місяців минуло, татусю!
— Еге ж, потихеньку перебиваюся. Може, наллєш нам чаю, Іріс?
— Тільки по обіді! — мати похапцем ставила на стіл ще одну тарілку для Кіті, ніби донька була бозна-якою поважною гостею. — До речі, Кіті! Може, повернешся жити до нас? Недалеко від твоєї роботи, та й дешевше обійдеться!
— За помешкання з мене беруть небагато, матусю.
—А харчі? Ти на них, мабуть, купу грошей викидаєш, а ми б готували й на тебе! Це ж такі витрати!
— Умгу.. — Кіті взяла виделку й постукала нею по столу. — Як там пані Гірнек? — запитала вона. — А Якуб? Ти давно його бачила востаннє?
Мати натягла великі кухонні рукавиці й полізла до печі. Звідти пашіло розжареним повітрям, що міцно пахтіло м’ясом з приправою. Голос матері дивно відлунював у печі.
— В Ярміли ніби все гаразд, — відповіла вона. — Якуб працює на свого батька — ти ж знаєш. Я його не бачила. Він до гостей не виходить. Альфреде, подай-но мені підставочку, ця каструля така гаряча!.. Отак. І злий картоплю... Ти б завітала до Якуба, любонько. Він, бідолаха, так зрадіє тобі. Шкода, що ти так рідко заходиш до нього.
Кіті насупилася:
— Раніше ти говорила по-іншому, матусю...
— То ж було давно. Teпep ти стала спокійніша. До речі, бабуся померла, Ярміла казала мені...
— Невже? Коли?
— Десь минулого місяця. І не дивись так на мене — якби ти заходила частіше, то й новини б дізнавалася вчасно. Бери, накладай собі, Альфреде! А то прохолоне!
Картопля надто розварилася, зате м’ясо вийшло дуже смачне. Кіті жадібно їла і, на радість матері, поклала собі ще, перш ніж батьки впоралися з першою порцією. Далі мати заходилася розповідати про людей, яких Кіті чи не пам’ятала, чи взагалі ніколи не зустрічала, а донька тим часом сиділа мовчки, намацуючи в кишені штанів маленький, гладенький і важкий предмет, і думала про своє.
***
доведеться продавати будинок; 3) тільки такій самовпевненій нахабі, як вона, могло спасти на думку позиватися з чарівником; 4) про це їй торочили всі; 4а) про це їй торочили вони; 5) не треба було цього робити; 6) а вона, дурепа, не послухалась; 7) що ж їм тепер робити?!
Розмова завершилася так, як і слід було чекати: мати плакала, батько лаявся, а Кіті помчала до своєї кімнати й грюкнула дверима. Тільки там, сидячи на ліжку й вирячившись гарячими від невилитих сліз очима на протилежну стінку, вона пригадала старого пана Пенніфізера і його химерну пропозицію допомогти. Поки тривала її суперечка з батьками, ця пропозиція геть вилетіла з її голови — й тепер, за думками, повними смутку та відчаю, здавалася цілком неймовірною. Отож Кіті вирішила якнайшвидше забути про неї.
Через кілька годин мати принесла їй чашку чаю — на знак примирення — й виявила, що двері міцно замкнено зсередини ніжкою стільця. Двері були тонкі, й донька чудово почула її голос:
— Я забула дещо сказати тобі, Кетлін. Твого приятеля Якуба виписали з лікарні. Його привезли додому цього ранку.
— Невже? Чому ж ти не сказала відразу?
За дверима загримотів стілець. У щілині з’явилося розчер-воніле обличчя під гривою розпатланого волосся.
— Я повинна піти до нього!
— Думаю, що це не вийде. Лікарі кажуть...
Та Кіті вже мчала сходами вниз.
Коли вона увійшла, Якуб кволо усміхнувся:
— Кіті! Хутко ж ти...
Дівча, тремтячи, підійшло до ліжка й торкнуло його за руку:
— Як... як ти дізнався, що це я?
— А хто ж іще тупотить сходами, наче скажений слон? Тільки ти. У тебе все гаразд?
Кіті глянула на свої чисті рожеві долоні:
—Так, усе гаразд.
— Еге ж, я чув... — він спробував ще раз усміхнутись, та це йому не дуже вдалося. — Тобі пощастило... Я радий.
—Дякую. Як ти почуваєшся?
— Змореним. Хворим. Наче шкварка. Якщо ворухнешся, шкіра болить. І чухається. Та мені казали, що все це загоїться. І очам теж буде краще.
Кіті полегшало на душі:
— Ой, як чудово! А коли?..
— Коли-небудь. Я не знаю... — він зненацька став втомленим і роздратованим. — Забудьмо про це! Розкажи краще про себе. Я чув, що ти була в суді...
