— Ані найменших. Чотириста років тому я сам був свідком дій першого ґолема, якого великий чарівник Льоев створив у глибині празького гетто. Він послав його зі свого горища, зарослого павутинням, щоб навіювати жах на ворогів свого народу. Сам ґолем був магічним творінням, однак працював проти магії джинів. Він володів стихією землі й мав величезну вагу: він позбавляв сили наші закляття, робив нас немічними й сліпими — і врешті нищив нас. Істота, з якою я боровся цієї ночі, була така сама. Вона вбила одного з моїх товаришів. Я не брешу.
Дюваль пирхнув:
— Я б не прожив так довго, якби вірив першій-ліпшій побрехеньці, розказаній демоном! Це очевидна фальшивка, вигадана, щоб виправдати хазяїна! — він спересердя жбурнув келих убік, підхопився й спідлоба оглянув товариство. — Ґолем це чи не ґолем — яка різниця? Зрозуміло, що Міністерство внутрішніх справ утратило контроль над ситуацією! Можливо, моя установа краще впорається з цією справою. Я добиватимуся прийому в прем’єр-міністра, щоб довести це до його відома! На все добре!
Він вирушив до дверей, риплячи шкіряними чобітьми. Ніхто не промовив ні слова.
Двері грюкнули. Панна Вайтвел не поворухнулась. У нещадному білому світлі ламп її обличчя ще більше скидалося на лице мерця. Чарівниця замислено почухала своє гостре підборіддя—довгі нігті тихенько зашкряботіли об шкіру.
— Тут усе треба обдумати як слід, — нарешті промовила вона. — Якщо демон каже правду, то ми маємо цінні свідчення. Проте Дюваль зі своїми сумнівами теж певною мірою каже правду, хоч і каже її тільки заради того, щоб принизити наші досягнення. Створення ґолема — справа вельми непроста, яка межує з неможливим... Що вам про це відомо, Теллоу?
Міністр невдоволено скривився:
— Дякувати Богові, мадам, дуже мало! Це досить-таки примітивний різновид магії, і в нашому освіченому суспільстві до неї ніколи не вдавалися. Мені й на думку не спадало цікавитись таким...
— А вам, Мендрейку?
Натаніель кахикнув — він завжди радів нагоді похизуватися своїми знаннями.
— Для цього, мадам, чарівникові потрібні два потужні артефакти, — впевнено почав він, — кожен з яких виконує своє власне завдання. По-перше, це пергамент із текстом закляття, яке пробуджує ґолема. Після того, як із річкової глини ліплять ґолемове тіло, пергамент із цим закляттям кладуть йому до рота, щоб оживити його.
Наставниця кивнула:
— Саме так. Це закляття вважається втраченим. Чеські майстри так і не записали своєї таємниці.
— Другий артефакт, — провадив Натаніель, — це особлива грудка глини, створена за допомогою спеціальних заклять. Її розміщують у лобі чудовиська, щоб керувати його силою. Вона діє як око стеження для чарівника, — саме так, як описував Бартімеус. Це дозволяє контролювати ґолема за допомогою звичайної кришталевої кулі.
— Так. Отже, якщо ваш демон каже правду, нам треба знайти того, хто зумів роздобути і око ґолема, й пергамент із закляттям. Хто це може бути?
— Ніхто! — Теллоу так гучно ляснув пальцями, ніби вистрілив з рушниці. — Це все бридня! Таких предметів більше не існує! Мендрейкового демона слід покарати Полум’ям Знищення. А щодо самого Мендрейка, мадам, то вся ця катастрофа — на його совісті!
— Ви, здається, надто впевнені в своїх знаннях, — зауважила пантера, позіхнувши й вишкіривши здоровенні ікла. — Авжеж, коли закляття дістають із рота ґолема, пергамент розсипається. Згідно з умовами цього закляття, тіло після того повертається до господаря і знову перетворюється на глину. А око залишається цілим — ним можна користуватися багато разів. Отож таке око цілком могло б опинитися й тут, у сучасному Лондоні... А чого це ви такий жовтий?
Теллоу з люті аж роззявив рота.
— Мендрейку! Стежте за своєю тварюкою! Інакше я змушу вас відповідати за наслідки!
Натаніель хутенько приховав посмішку:
— Так, пане Теллоу... Мовчи, рабе!
— О-о, проба-ачте, будь ла-аска!
Джесіка Вайтвел підняла руку:
— Попри свою зухвалість, цей демон каже правду. Очі ґолема існують і нині. Я сама бачила таке око, два роки тому.
Джуліус Теллоу підняв брови:
— Та невже, мадам? Де ж саме?
— В колекції особи, пам’ятати про яку в нас усіх є причини. В колекції Саймона Лавлейса.
Натаніель здригнувся, йому по шкірі пробіг мороз. Це ім’я досі бентежило хлопця. Однак Теллоу лише стенув плечима:
— Лавлейс давно помер...
— Так, я знаю.
Панна Вайтвел стурбовано спохмурніла. Вмостившись у кріслі глибше, вона повернулася в бік іншого пентакля, схожого на той, де сиділа пантера. В кімнаті було кілька пентаклів, кожен з яких трішки відрізнявся від решти. Чарівниця ляснула пальцями, і в пентаклі відразу з’явився джин — тепер уже в повній ведмежій подобі.
— Шубіте, — наказала панна Вайтвел, — вирушай до скарбниці артефактів під будівлею Служби безпеки. Знайди там колекцію Лавлейса і продивись її повністю. В колекції, між іншим, повинне бути глиняне різьблене око. Негайно принеси його мені.
Ведмідь присів навпочіпки, підскочив і пропав.
Джуліус Теллоу єхидно посміхнувся Натаніелеві:
