— Ось який слуга потрібен вам, Мендрейку! Не викручується, не балакає зайвого. Виконує накази без жодних запитань. А цю язикату гадюку я б на вашому місці відразу прогнав.
Пантера крутнула хвостом:
— У всякого свій клопіт, друже! Так, я занадто язикатий. А ти — кульбабка в піджаку.
— Зрадник Лавлейс мав дуже цікаву колекцію, — міркувала панна Вайтвел, не звертаючи уваги на обурені зойки Теллоу. — Око ґолема — лише одна з прикметних речей, які ми звідти вилучили. Цікаво буде оглянути її зараз...
Хруснули кошлаті суглоби — і в центрі пентакля знову мовчки з’явився ведмідь. У його лапах не було нічого, крім сумирно зібганого кашкета.
— Еге ж, саме такий слуга тобі й потрібен, — зауважила пантера. — Мовчазний, слухняний і геть-чисто недолугий. Він забув, напевно, навіть своє завдання.
Панна Вайтвел сердито труснула головою:
— Шубіте, ти бачив Лавлейсову колекцію?
— Бачив, мадам.
—А чи було там глиняне око?
— Ні, мадам.
— А серед предметів в інвентарному списку?
— Так, мадам. Номер тридцять чотири: «Глиняне око, дев’ять сантиметрів завдовжки, прикрашене кабалістичними знаками. Призначення: око стеження за ґолемом. Походження: Прага».
— Можеш іти, — панна Вайтвел обернулася до інших чарівників. — Отже, око справді було там. А тепер зникло.
Натаніелеві щоки спалахнули:
— Це не простий збіг, мадам! Хтось викрав око й скористався ним.
— Хіба в Лавлейсовій колекції був пергамент із заклят-тям? — рішуче заперечив Теллоу. — Звичайно ж, ні! Звідки йому там узятися?
— Оце нам і треба з’ясувати, — відповіла Джесіка Вайтвел, потерши свої тонкі білі руки. — Ситуація змінилася, панове. Після нічної катастрофи Дюваль вимагатиме від прем’єр-міністра розширити його повноваження — за рахунок моїх. Я мушу негайно вирушати до Ричмонда, щоб бути готовою виступити проти нього. Авам, Теллоу, я тим часом доручаю продовжувати патрулювання. Поза сумнівом, ґолем — якщо це справді ґолем — з’явиться знову. Тепер я довіряю це тільки вам.
Пан Теллоу самовдоволено кивнув. Натаніель кахикнув:
— Тобто ви... ви не хочете, щоб я далі брав у цьому участь, мадам?
— Ні, Джоне. Ви й так стоїте на краю провалля. Я поклала на вас велику відповідальність — і що ж? Національна галерея і Британський музей розгромлені! Та водночас, завдяки вашому демонові, ми маємо уявлення про природу нашого ворога. Тепер нам треба з’ясувати, хто ним керує. Іноземна розвідка? Місцевий зрадник? Викрадення ока ґолема наводить на думку, що хтось зумів відтворити закляття, яке пробуджує чудовисько. З цього, мабуть, вам і слід розпочати. Відшукайте втрачене закляття, й до того ж якнайскоріше.
— Гаразд, мадам. Слухаю вас.
Натаніелеві очі затьмарив сумнів. Хлопець і гадки не мав, як виконати це завдання, з якого боку взагалі підійти до нього.
— Ми завдамо ґолемові удару через його хазяїна, — провадила панна Вайтвел. — Розшукавши джерело відомостей, ми знатимемо ворога в обличчя. І тоді будемо готові до рішучих дій, — голос наставниці був хрипким.
— Так, мадам.
— А цей ваш джин, здається, може стати нам у пригоді... — чарівниця пильно поглянула на пантеру, що обернулася до них спиною, заклопотано вмиваючись і старанно пускаючи повз вуха всю їхню розмову.
Натаніель трохи скривився:
— Сподіваюсь, ви не проти...
— Він вижив у боротьбі з ґолемом, а це більше, ніж досі вдавалося будь-кому. Візьміть його з собою.
Натаніель із хвилину помовчав.
— Пробачте, мадам... Я не дуже зрозумів вас. Куди ви мене посилаєте?
Джесіка Вайтвел підвелася, збираючись іти:
— А ви як гадаєте? На історичну батьківщину всіх ґолемів. До єдиного місця, де могли зберегтися перекази про них. Я хочу, щоб ви поїхали до Праги.
Кіті нечасто звертала увагу на щось, крім справ своєї організації. Та наступного дня після того, як злива нарешті вщухла, дівчина вирішила поїхати в гості до батьків.
Цього вечора, на терміновій нараді, Спротив мав дізнатися про найбільшу справу, до якої вони будь-коли вдавалися, щодо якої плекали такі великі надії. Подробиць іще ніхто не знав, та в крамничці вже панував настрій майже болісного передчуття. Кіті ходила сама не своя від переживань і невідомості. Їй не сиділося на місці. Тому вона пішла з роботи якнайраніше, купила в квіткаря невеличкий букетик і втислася до переповненого автобуса, що прямував до Белгема.
їхня вуличка була так само тиха, як і завжди, а будиночок — так само ошатний і чистенький. Кіті гучно постукала, водночас намацуючи в торбинці ключі й ледве тримаючи букетик між плечем і підборіддям. Ключів вона так і не встигла відшукати: за склом майнула тінь, і мати відчинила двері, боязкувато визирнувши надвір. Її очі радо спалахнули.
— Кетлін! Як чудово! Заходь, люба донечко!
— Привіт, матусю. Це тобі.
