— Могилу людини, відомої вам ще зі школи. Гадаю, що йому досі приділяють чималу увагу на уроках. Це — Засновник нашої держави, найвеличніший і найстрахітливіший з усіх наших проводирів, герой Праги, — очі пана Пенніфізера блиснули в затінку, — наш любий Вільям Ґледстон!
Натаніелів літак вирушав з аеропорту «Боксгілл» рівно пів на сьому вечора. Службовий автомобіль мав приїхати по нього на годину раніше — пів на шосту. Це означало, що він має близько половини доби, щоб підготуватися до найважливішого доручення за увесь час його короткої урядової кар’єри — подорожі до Праги.
Насамперед хлопцеві слід було розібратися зі своїм слугою й можливим товаришем у мандрівці. Повернувшись до Вайт-голлу, Натаніель знайшов вільну кімнату для виклику духів і, ляснувши в долоні, знову призвав до себе Бартімеуса. Коли джин з’явився, він змінив подобу з пантери на свого улюбленого смаглявого хлопчика. Натаніель звернув увагу, що цього разу хлопчик був убраний не в звичайну єгипетську спідничку, а в старомодний твідовий дорожній костюм з рукавичками, крагами й несподіваним шкіряним пілотським шоломом із завеликими окулярами. Натаніель спохмурнів:
— Скидай це лахміття. Ти зі мною не полетиш.
Хлопчисько ображено скривився:
— Чому?
— Бо я подорожую інкогніто. Це означає, що мені нема чого тягати демонів через митницю.
— А хіба для нас карантин?
— Чеські чарівники перевіряють усі літаки — шукають найменших проявів магії. А вже британський літак вони оглядатимуть якнайстаранніше. Жоден артефакт, магічна книга чи навіть найдурніший демон повз них не проберуться. У польоті мені доведеться залишатися «простолюдином». А тебе я викличу, тільки-но прибуду на місце.
Хлопчисько відсунув окуляри на лоба, щоб було краще видно його зневажливу гримасу:
— А я вже думав, що Британська імперія порядкує цілою Європою! Ви ж підкорили собі Прагу століття тому! Як це так, що тепер вони вам наказують, чого не можна робити?
— Вони нам не наказують. Ми, як і раніше, підтримуємо рівновагу сил у Європі, але офіційно в нас із чехами зараз є угода. Нині вона гарантує, що ніяких магічних вторгнень до Праги ми не здійснюватимемо. Ось чому ця подорож вимагає делікатності.
— До речі, про делікатність... — хлопчисько широко всміхнувся. — Я непогано сьогодні поводився, авжеж?
Натаніель стиснув губи:
— Що ти маєш на увазі?
— Сьогодні зранку я був такий слухняний — хіба ти не помітив? Я міг би наговорити твоєму начальству сім мішків гречаної вовни, але мовчав — лише заради тебе!
— Та невже? А мені здалося, що ти пащекував, як завжди.
— Ти жартуєш! Я був такий ласкавий, що хоч маслом масти! Мене досі нудить від цієї фальшивої покори. Ти будь-що це ліпше, ніж знов опинитися в Кулі Скорботи, — хлопчисько стенув плечима. — Мені це довелося робити кілька хвилин, та й годі. А який це жах — запобігати перед ними
— А хіба Вайтвел краща? Я щось не бачу між вами великої приязнії
— Годі. Мені вже пора збиратися, а перед тим я ще мушу завітати до Міністерства закордонних справ, — Натаніель позирнув на годинника. — Ти знадобишся мені знову... годин через дванадцять, у номері готелю в Празі. До того часу, як я тебе викличу, зв’язую тебе й залишаю тут. Сиди в цьому колі тихо й невидимо для всіх розумних істот, поки не почуєш мій виклик.
Хлопчисько знову стенув плечима:
— Ну, коли вже треба...
— Треба.
Постать у пентаклі заколивалась і зникла, наче спогад про сновидіння. Коли вона пропала остаточно, Натаніель замкнув пентакль кількома захисними закляттями, щоб хто-небудь не скористався ним і випадково не випустив джина, й поспіхом пішов. Найближчі кілька годин на нього чекало чимало клопоту.
* * *
Перш ніж піти додому й почати збиратися, Натаніель завітав до Міністерства закордонних справ — будівлі, яка майже не поступалася Британському музеєві за розмірами й похмурою величчю. Тут здійснювалася немала частина повсякденного управління імперією: чарівники телефоном або через посланців передавали настанови й інструкції своїм колегам у менших конторах по всьому світу. Піднімаючись широкими сходами до дверей, Натаніель підняв голову. Навіть на перших трьох рівнях у небі над будівлею гасали нематеріальні силуети: швидкі духи-кур’єри, що переносили накази в зашифрованих конвертах, і більші демони, які супроводжували їх. Як і завжди, Натаніеля захопив сам масштаб великої Британської імперії, який можна відчути лише в подібних видовищах. Як наслідок, він не зумів одразу впоратися з дверима. Він сильно штовхнув їх у протилежний бік — і сива підстаркувата леді, що саме намагалася вийти надвір, влетіла назад до вестибюлю, а папери, які вона несла під пахвою, посипались на мармурову підлогу.
