Око ґолема полностью

Упоравшись нарешті з дверима, Натаніель опинився всередині, допоміг леді підвестись і, розсипаючись у вибаченнях, поспіхом заходився збирати папери під акомпанемент пронизливих нарікань старої. Аж тут із-за дверей на протилежному кінці вестибюлю з’явилася знайома струнка постать і попрямувала до нього. Джейн Фаррар, Дювалева учениця, з так само ошатно зачесаним темним волоссям, як і завжди.

Натаніель почервонів. Він гарячково підбирав папери, та їх було надто багато, а вестибюль — надто малий. Отож панна Фаррар опинилася на місці пригоди задовго до того, як він закінчив свою роботу, а сива леді тим часом із запалом розповідала хлопцеві все, що вона про нього думає. Краєм ока він помітив черевички Джейн — та зупинилась і спостерігала за ним. Він легко уявляв, як глузливо й пихато вона дивиться на нього.

Тяжко зітхнувши, він підвівся й подав папери старій.

— Будь ласка. Все тут. Ще раз прошу пробачення.

— Атож! Я ще ніколи не бачила такого недбалого, зарозумілого нахаби...

— Дозвольте, я допоможу вам пройти крізь ці двері.

Твердою рукою він обернув вельмишановну леді до дверей і легенько підштовхнув її в потрібному напрямі. Потім обтрусився, озирнувся і підняв брови, вдаючи неабиякий подив:

— Панно Фаррар! Яка приємна зустріч!

Вона ліниво, загадково посміхнулася:

— Пане Мендрейку! Ви, здається, трохи засапані...

— Справді? Еге ж, сьогодні я нівроку заклопотаний. А ця бідолашна старенька мало не впала, тож я вирішив допомогти їй...

Вона оглянула його холодними, пильними очима.

— То я, мабуть, піду.. — він побокував, але Джейн Фаррар несподівано присунулася ближче.

— Я знаю, що ви заклопотані, Джоне, — сказала вона. — Але я дуже хочу дещо запитати у вас, якщо ви дозволите, — вона розгублено накрутила на палець пасмо довгого чорного волосся. — Яке це щастя! Я така рада, що ми випадково зустрілися! Я чула, ніби ви нещодавно зуміли викликати джина четвертого рівня. Невже це правда? — її великі темні очі аж сяяли захопленням.

Натаніель позадкував. Це трохи його бентежило й водночас лестило, та не настільки, щоб розбалакувати про такі особисті справи, як вибір демона. Шкода, що пригода в Британському музеї отримала великий розголос — напевно, Лондон уже повниться здогадами про його слугу. Проте втрачати обачності не можна ні за яких обставин: сила, секрет, самозбереження — ось запорука безпеки чарівника! Він вимушено всміхнувся:

— Так, це правда. Вас не обдурили. Будьте певні, це дуже просто. Атепер, з вашої ласки...

Джейн Фаррар тихенько зітхнула й замотала пасмо волосся за вухо—їй це дуже личило.

— Ви такий розумний, — сказала вона. — Знаєте, я намагалася зробити те саме — викликати демона четвертого рівня, — й, напевно, щось переплутала: у мене просто нічого не вийшло. Не знаю, в чому тут річ. Може, підете зі мною й допоможете повторити закляття? У мене є власний пентакль для виклику духів. Він у мене вдома, недалеко звідси. Місце тихеньке, нам ніхто не завадить...

Вона схилила голівку набік і знову всміхнулась. Її зуби були сліпучо-білі.

Натаніель відчув, як його скронею зрадливо повзе краплина поту. Він пригладив волосся й заодно витер піт, сподіваючись, що це вийшло непомітно. Почувався він якось химерно: розманіжено й водночас збурено, енергійно. Врешті, чого б йому не допомогти панні Фаррар? Це ж дурниця! Викликати джина — дуже просто, надто якщо ти сам уже робив це кілька разів... Натаніель зненацька відчув, як хоче заслужити її подяку.

Вона лагідно торкнула його руку своїми тоненькими пальчиками:

— Що ви скажете, Джоне?

— М-м...

Натаніель розтулив був рота, щоб відповісти їй, аж раптом спохмурнів. Щось його стримувало. Щось ніби пов’язане з часом... У нього мало часу. Він завітав до міністерства, щоб... А власне, навіщо? Згадати це було вкрай важко.

Джейн трохи набундючилась:

— Ви тривожитесь через свою наставницю? Вона ні про що не довідається! Я теж своєму наставникові нічого не скажу. Я знаю, що нам не можна...

— Річ не в тім, — відповів Натаніель. — Просто...

— То ходімо!

— Ні... Мені сьогодні треба щось зробити... щось важливе...

Він намагався відвести свої очі від її погляду. Він не міг зосередитись — ось у чому проблема. І його серце билося так гучно, що він не мав сили пригадати, куди й навіщо йшов. Від неї пахло чудовими парфумами — не звичайною «Горобиною», а якимось східним цвітом. Пахощі дуже приємні, але трохи нав’язливі. Йому наморочилось у голові.

— А що саме?—запитала вона. — Може, я допомогла б вам?

— Сьогодні я кудись їду.. до Праги...

Вона присунулася ще ближче:

— До Праги? А навіщо?

— З’ясувати... дізнатися... — він заплющив очі й труснув головою. Щось тут було не так.

— Послухайте, — запропонувала Джейн, — може, трохи посидьмо разом і поговорімо? Ви розкажете мені про всі свої плани...

— Я думаю, що...

— У мене вдома є чудова довга кушетка.

— Справді?

— Ми зручно влаштуємось на ній, вип’ємо холодного шербету, а ви мені розкажете про того свого демона, про Бартімеуса. Це так цікаво!