— Гаразд. Найголовніше, Мендрейку: поводьтеся тихо й скромно. І жоднісіньким чином не привертайте до себе уваги. Якщо доведеться застосувати магію, робіть це непомітно й швидко. Я чув, що ви, можливо, будете змушені використати демона. Якщо вже так, то
— Звісно, сер.
— Чехи не повинні знати, що ви чарівник. Одним з пунктів чинної нині угоди є наше зобов'язання не чинити на їхній території жодних магічних дій. І навпаки.
Натаніель спохмурнів:
— Але ж, сер... я чув, що останнім часом у Британії активно діють чеські резиденти. Вони, вочевидь, теж порушують цю угоду?
Урядовець сердито блиснув очима й затарабанив пальцями по малі.
— Так, це правда. Вони — дуже непевні особи... Хтозна: може, за цією вашою пригодою з «ґолемом» теж стоять вони.
—Якщо так, то...
— Я знаю, що ви хочете сказати, Мендрейку. Авжеж, ми воліли б просто завтра ввести наші війська на площу Святого Вацлава і показати чехам, хто тут хазяїн. Та зараз ми цього зробити не можемо.
— Чому ж, сер?
— Через американських заколотників. На жаль, становище нині досить напружене. Довго це не триватиме. Ми дамо перцю цим «янкі», а потім знову звернемо увагу на Європу. Але зараз ми не хочемо викликати зайві тертя. Зрозуміло?
—Так, сер.
— До того ж ми й самі порушуємо з дюжину пунктів цієї угоди. Отака слизька ця справа — дипломатія. Правду кажучи, останні десять років чехи потроху піднімають голову. Італійська й центральноєвропейська кампанії пана Деверо не мали помітних наслідків, і Празька рада взялася випробовувати нашу імперію на міцність. Вони раз по раз кусають нас, мов блоха собаку.. Гаразд, облишмо це. Потроху все налагодиться...
Обличчя заступника міністра зробилося водночас суворим і самовдоволеним. Він знову схилився над малою.
— Отже, Мендрейку, — рішуче промовив він, — у Празі вам знадобиться наша людина. Така, що допоможе вам розібратись у становищі.
Натаніель кивнув:
— У вас є така людина, сер?
— Є. Це один з найкращих наших агентів... Його звуть Арлекін.
—Арлекін...
Натаніель уявив струнку постать у масці, що крадеться, пританцьовуючи, серед тіней, несучи з собою дух карнавалу й загрози...
— Саме так. Це його підпільне прізвисько. Його справжнього імені я вам сказати не можу — можливо, він і сам не знає його. Якщо ви уявили стрункого верткого добродія в масці і яскравому вбранні, я мушу вас засмутити. Наш Арлекін — підстаркуватий, опецькуватий чолов’яга із вдачею трунаря. До речі, і вбиратись він воліє в чорне, — урядовець гидливо скривився. — Це Прага виробляє таке з людьми, якщо прожити там досить довго. Це сумне місто. За останні роки вже кілька наших агентів наклали на себе руки. Арлекін поки тримається, хоч і він — особа понурого характеру.
Натаніель прибрав волосся з очей:
— Із цим я впораюся, сер. Де ми можемо з ним зустрітися?
— Цього ж вечора, проти ночі, вийдіть із готелю і вирушайте на цвинтар біля гетто. До речі, гетто буде поблизу. Ви зрозуміли, Мендрейку? Просто через Староміську площу. На вас повинен бути м’який капелюх із криваво-червоним пером. Гуляйте серед могил. Арлекін розшукає вас. Ви впізнаєте його за особливою свічкою в руці.
— За особливою свічкою?
— Так.
— А що в ній особливого? Дуже довга, чи зламана, чи щось іще?
— Отут уже він нічого мені не казав.
Натаніель скривився:
— Пробачте, але все це здається... надто театральним. Як по-вашому, сер? Цвинтар, свічка, криваво-червоне перо... Хай краще зателефонує до мого номера після того, як я прийму душ, і ми зустрінемося в кав’ярні на першому поверсі готелю.
Урядовець кволо посміхнувся. Він передав пакунок через стіл Натаніелеві, обійшов столи і з легеньким зітханням умостився в розкішному шкіряному кріслі. Він обернувся до вікна. Над Лондоном знову нависали сірі хмари. Десь на заході вже дощило: косі розмиті смуги падали на невидимі звідси дахи. Деякий час урядовець мовчки сидів і дивився на небо.
—Ось перед вами сучасне місто, —промовив він нарешті. — Збудоване відповідно до найкращих і найновіших зразків. Погляньте на гордовиті споруди Вайтголлу. Серед них немає жодного, старшого за сто п’ятдесят років! Звичайно, в нас іще зосталися ветхі, досі не перебудовані квартали, — це неминуче, коли довкола стільки простолюду, — але серце Лондона, де ми живемо й працюємо, дивиться вперед! Лондон — це місто майбутнього! Місто, гідне великої імперії! Житло вашої наставниці, Мендрейку, — це чудова будівля. Яскравий приклад сучасного архітектурного напряму. Більше б нам саме таких! Пан Деверо планує наступного року знести бульдозером основну частину Ковент-Ґардену і спорудити замість цих дерев’яних халуп чудові квартали зі скла й бетону..
Крісло знов обернулося в бік кабінету. Урядовець показав на мали.
