— А Прага зараз інша, Мендрейку. Хоч як поглянь, це — напрочуд похмуре місто, переповнене жалем за втраченою величчю. Воно схиблене на всьому відмерлому та зниклому: чарівниках, алхіміках, великій Чеській імперії. Будь-який лікар скаже вам: це нездорова точка зору. Якби Прага була людиною, ми б замкнули її в божевільні. Насмілюся сказати, Мендрейку: якби ми хотіли, то вилікували б Прагу від її марень, — одначе цього ми не прагнемо. Аж ніяк! Нехай вона краще залишається таємничою й загадковою, ніж стане рішучою й далекоглядною, як Лондон. Таким людям, як Арлекін, що наглядають за Прагою на прохання нашого уряду, мимоволі доводиться думати «по-чеськи». Інакше — яка з них користь? Арлекін — кращий шпигун за багатьох інших, Мендрейку. Звідси й така «мальовнича» обстанова. Раджу вам дотриматись її якнайточніше.
— Гаразд, сер. Я зроблю все, що тільки зможу.
Ледве втілившись, я зрозумів, що потрапив до Праги. Ветха розкіш золотого канделябра, який звисав зі стелі номера; цяцькована, але брудна ліпнина карнизів; запилюжений балдахін на чотирьох стовпах над вузеньким ліжком; меланхолійний дух у повітрі — все натякало саме на Прагу. Як, до речі, й понуро-сердите обличчя мого хазяїна. Договорюючи останні склади закляття, він озирався на всі боки, ніби боявся, що ці меблі зараз накинуться на нього й загризуть.
— Приємна була подорож? — поцікавився я.
Він додав ще кілька оберегів і вийшов з кола, знаком наказавши мені зробити так само.
— Не дуже. Коли я проходив митницю, на мені залишилися деякі сліди магії. Мене схопили за комір і потягли до холодної кімнати, де я мусив викручуватись, як тільки міг. Сказав, що моя винарня стоїть біля самісінького урядового кварталу, й закляття часом проникають туди крізь стіни. Врешті вони повірили й відпустили мене, — він насупився. — Нічого не розумію! Я ж перевдягся, перш ніж вийти з дому! Навмисне, щоб не залишити жодного сліду!
—А труси теж поміняв?
Він загнувся:
— Отакої! Про труси я й забув. Дуже поспішав...
— Отож-бо й воно. Ти не повіриш, скільки там усього накопичується.
— Ти тільки поглянь на цю кімнату! — провадив хлопчина. — І це, по-їхньому, найкращий готель! Присягаюся: цей номер не прибирали з минулого століття! Онде, дивися: павутиння на шторах! А якого кольору, по-твоєму, цей килим? Я щось не розберу! — він люто пхнув ліжко: в повітря знялася хмара пороху. — А це що за бридня зі стовпами? Краще б поставили тут чисту канапу, як удома!
— Нічого, не журися. Зате в тебе номер з усіма вигодами!
Я з театральним рипінням відчинив обшарпані двері: за ними виявилась ванна кімната з облупленими кахлями та однією-єдиною лампочкою. В кутку причаїлася бридка ванна на трьох ніжках — із тих, де зазвичай топлять невірних дружин або тримають ручних крокодилів, годуючи їх невідомо чиїм м’ясом[35]. Навпроти височів не менш жахливий ватерклозет: ланцюжок бачка звисав зі стелі, наче мотуз із шибениці[36]. Павутиння й цвіль змагалися за панування над дальніми кутками стелі; на стіні переплелися металеві рури, що з’єднували ванну з ватерклозетом — і напрочуд скидалися на вивернуті нутрощі.
— Я, на твоєму місці, туди не заглядав би, — сказав я, зачинивши двері. — Ванна як ванна. Звичайнісінька. А який тут краєвид з вікна?
Він зиркнув на мене спідлоба:
— Сам поглянь.
Я відсунув важкі червоні штори, й переді мною розкинувся чудовий пейзаж великого міського цвинтаря. Гарненькі надгробки рядами щезали в темряві, під вартою похмурих ясенів та модрин. Жовті ліхтарі, розвішані між деревами, заливали цвинтар скорботним світлом. Стежками блукали кілька згорблених самотніх осіб; вітер доносив їхні зітхання аж до самісіньких вікон готелю.
Я затулив вікно:
— Щось не дуже надихає...
— «Надихає»?! Це наймоторошніше місце з усіх, де я бував!
— А чого ти хотів? Ти ж британець. От тобі й дали найгірший номер з вікнами на цвинтар.
Хлопчина сидів за здоровенним столом, проглядаючи папери, які він дістав з невеличкого бурого конверта. Він розгублено відповів:
— Тоді мені мали б дати найкращий номер...
— Ти що, жартуєш? Після того, що Ґледстон накоїв у Празі? Вони нічого не забули — і не сподівайся!
Хлопець підняв голову:
— То була війна. І ми чесно перемогли. З якнайменшими втратами серед цивільного населення!
Я саме прибрав Птолемеєву подобу. І тепер стояв біля вікна, згорнувши руки на грудях, і так само дивився на хазяїна спідлоба.
— Ти так гадаєш? — вишкірився я. — Розкажи це мешканцям передмість! Там досі стоять пустища на місці вигорілих кварталів.
— А ти звідки знаєш?
— Та вже знаю! Був я тут чи ні? І бився, до речі, на боці чехів. А от
