На мить мені здалося, що зараз у нього почнеться один з отих давніх нападів люті. Аж раптом у нього всередині немовби клацнув вимикач, і хлопець відразу став холодним і байдужим. Він знов утупився в папери, і його обличчя скам'яніло — так, ніби мої слова не мали для нього ніякого значення й лише наганяли нудьгу. Краще б уже він розгнівався, їй-богу!
— У Лондоні, — мовив він, ніби сам до себе, — всі цвинтарі розташовано за містом. Це набагато гігієнічніше. В нас є особливі поховальні машини, які вивозять за місто мертві тіла. Це — сучасні методи. А Прага живе минулим.
Я промовчав. Він не заслуговував на мою мудрість.
***
Десь із годину хлопець студіював свої папери біля низенької свічки, часом роблячи на полях якісь нотатки. Він не звертав уваги на мене, а я на нього, хіба що зрідка пускав кімнатою невеличкий вітерець, від якого вогник свічки неприємно тріпотів. Пів на одинадцяту він зателефонував униз і бездоганною чеською мовою наказав подати в номер порцію смаженої баранини й карафку вина. Тоді поклав ручку вбік і обернувся до мене, пригладжуючи волосся.
— Зрозумів! — вигукнув я з ліжка, на якому саме зручно вмостився. —Тепер я зрозумів, кого ти мені нагадуєш. Я мучився над цим цілий тиждень — відтоді, як ти мене викликав... Лавлейса! Ти так само без упину теребиш собі волосся, як він. Ні на хвилину не можеш заспокоїтися!
— Я хочу поговорити з тобою про празьких ґолемів, — сказав він.
— Це, мабуть, від пихи. Виливати на себе стільки олії...
— Ти бачив ґолемів у дії. Які чарівники використовують їх?
— Водночас це, як на мене, свідчить про нерішучість. Оця постійна потреба чепуритися...
— Їх створювали тільки чеські чарівники? Чи міг британець виготовити ґолема?
— Ґледстон, скажімо, ніколи не чепурився. Не теребив ні волосся, ні одягу. Завжди поводився якнайспокійніше.
Хлопець моргнув і нарешті виявив цікавість до моїх слів:
—Ти знав Ґледстона?
— «Знав» — це трохи занадто. Так собі, бачив здалека... Під час битви він зазвичай стояв, спираючись на свій посох, і милувався тим, як його війська чинять різанину — і тут, у Празі, і по всій Європі... Як я вже казав, він завжди поводився спокійно. Спостерігав за всім, а говорив мало. Зате, коли слід було діяти, кожен його порух був рішучий і виважений. Не те, що в нинішніх метушливих чарівників...
— Справді?
Я помітив, що хлопець неабияк зацікавився. Легко було здогадатися, кого він обрав собі за взірець.
— То ти захоплювався ним? — перепитав він. — По-своєму, по-демонічному?
— Ні. Авжеж, ні! Він був один з найгірших. Коли він помер, по всій окупованій Європі калатали дзвони. Не варто його наслідувати — повір мені, Натаніелю! До того ж, — я підбив запорошену подушку, — ти й не зможеш стати таким, як він.
Хлопець наїжачився:
— Чому?
— Бо ти не такий недолюдок. А ось і твоя вечеря!
Стукіт у двері сповістив появу служника в чорному вбранні й підстаркуватої покоївки, що принесла тацю з глибокими тарілками та карафкою холодного вина. Хлопець досить-таки чемно поговорив з ними, розпитав про довколишні вулиці й дав трохи грошей на чай. Поки вони перебували в номері, я залишався мишеням, що тихенько ховалося між подушками. Зберігав я цю подобу й далі, поки мій господар жадібно ковтав вечерю. Аж нарешті він кинув виделку на тацю, допив вино й підвівся.
— Гаразд, — мовив він. — На розмови нема часу. Вже чверть на дванадцяту. Нам пора.
***
Готель стояв на Кржеменцовій — коротенькій вулиці скраю празького Старого Міста, недалеко від річки. Ми вийшли і в ліхтарному світлі подалися на північ, поволі просуваючись у бік гетто.
Попри воєнне лихоліття, попри занепад міста — після вбивства цісаря й переходу влади до рук британців, — Прага все-таки зберігала колишню загадковість і велич. Навіть я, Бартімеус — однаково байдужий до всіх цих людських пекельних закутків, де мені випадало перебувати в ув’язненні, — навіть я визнаю, яка вона гарна: будинки пастельних кольорів, з високими крутими червонястими дахами, що густо купчаться навколо шпилів та дзвіниць незліченних церков, синагог і театрів; широка сіра річка, що в’ється містом, і численні перекинуті через неї мости — кожен у власному дусі, залежно від смаку бідолашного джина, що зводив його[37]; і, нарешті, цісарський замок, який похмуро височить на пагорбі.
Хлопець ішов мовчки. Не дивно — досі він майже ніколи в житті не залишав Лондона. Мені здалося, що він озирається довкола в німому захопленні.
— Що за моторошне місто! — сказав він нарешті. — Отут би стала в пригоді програма Деверо з очищення нетрів!
Я поглянув на нього:
— То Золота Прага не чарує тебе?
— Еге ж... тут таке безладдя!
