— Ой, тьху! — вигукнув хлопчина по-чеськи. — Яка мерзота!
Постать зупинилася. Пискливий голос обурено спитав з-під каптура:
— Чого тобі?
Аж тут незнайомець опам’ятався, поспіхом кахикнув і вимовив уже іншим, басовитішим і страхітливішим, голосом:
—Тобто... що ви мали на увазі?
Натаніель скривився:
— Оцю гидоту, що ви тримаєте в руках!
— Стережіться! Це вельми могутня річ.
— Негігієнічна річ! Де ви її взяли?
— Сам зрізав з шибениці. За три дні до повні.
— Я певен, що її навіть не законсервовано... Еге ж! Погляньте: онде від неї шматки відпадають!
—Аж ніяк. Це просто краплі воску зі свічки.
— Може, так. Та будь-що, тягати її з собою не варто. Краще викиньте її просто отут, на цвинтарі, й негайно помийте руки.
— Чи розумієте ви, — відповів незнайомець, упершись кулаком у бік, — що ви говорите про річ, здатну скам’янити будь-кого з моїх ворогів і визначити присутність магії за п’ятдесят кроків? Це надзвичайно цінна річ. їй не місце серед сміття!
Натаніель хитнув головою:
— Зате вам місце в божевільні. Мушу сказати, що в Лондоні такої поведінки не потерпіли б.
Незнайомець зненацька закинув назад голову:
— Лондон? А що мені до Лондона?
— Ви Арлекін, авжеж? Агент?
Запанувала мовчанка.
— Можливо...
— Звичайно, це ви! Хто ще тинятиметься цвинтарем серед ночі? Навіть не варто дивитись на ваш огидний свічник, щоб зрозуміти, хто ви такий. До того ж ви говорите по-чеськи з англійською вимовою... Годі! Мені терміново потрібні деякі відомості.
Незнайомець підняв вільну руку:
— Хвилинку! Я ще не знаю, хто ви такий.
— Я — Джон Мендрейк, державний службовець. І ви про це чудово знаєте!
— Цього мало. Мені потрібні докази!
Натаніель вибалушив очі:
— Ось, бачите? — він показав собі на потилицю. — Криваво-червоне перо!
Незнайомець придивився:
— Як на мене, воно радше цеглясто-червоне.
— Криваво-червоне! А коли ні, то воно стане таким, якщо ви не припините верзти дурниці й не перейдете до діла!
— Ну., гаразд. Але спочатку, — незнайомець прибрав чудернацьку позу, — я мушу переконатися, що за нами ніхто не стежить. Відійдіть назад!
Він підніс свій моторошний свічник до обличчя і вимовив якесь слово. Бліде полум’я вмить вибухнуло й перетворилося на вогняне кільце, яке зависло між ними в повітрі. Ще один наказ — і кільце почало швидко ширшати, наче коло на воді, розпливаючись по всьому цвинтарю. Натаніель помітив, як кажан каменем звалився з гілки за секунду до того, як вогняна смуга пролетіла повз нього. Що сталося з кажаном, він не побачив: кільце полинуло за межі цвинтаря й хутко розтало вдалині.
Агент кивнув:
— Тут безпечно. Тепер можна й поговорити.
— Мені знайома ця штучка, — мовив Натаніель, показавши на свічку, що знову набула попередніх розмірів. — Це Вогняне Коло, яке створює біс. Щоб його викликати, не треба ніяких решток мерців. Усім цим готичним мотлохом тільки простолюд лякати. На мене він не діє, Арлекіне.
— Можливо... — висохла рука зникла під каптуром і щось там замислено почухала. — Та навіть якщо й так, ви надто прискіпливі, Мендрейку. Ви зневажаєте основні підвалини нашої магії. А вони не такі охайні й чисті, як вам здається. Кров, жертвоприношення, смерть... ось що ховається за кожним нашим закляттям! Усі ми, врешті, покладаємось на той самий «готичний мотлох».
— Тут, у Празі, — можливо, — відказав Натаніель.
— Не забувайте: сила Лондона базується на силі Праги! Тож... — голос Арлекіна раптом посерйознішав. — Біс повідомив мене, що ви тут із секретним завданням. Яке це завдання? І які відомості вам потрібні?
Натаніель швидко і з певним полегшенням переказав головні події кількох останніх днів. Незнайомець у каптурі слухав його мовчки.
— То в Лондоні з’явився ґолем? — перепитав він, коли Натаніель закінчив. — Чудасія, та й годі! Ось вам і «готичний мотлох» поруч із вами, до вподоби вам це чи ні. Цікаво...
— Цікаво й зрозуміло? — спитав з надією Натаніель.
— Оце вже не знаю. Та можливо, я зумію роздобути для вас деякі подробиці... Лягай! Мерщій!
Агент хутко, мов гадюка, простягся на землі. Натаніель без вагань зробив те саме. Він лежав, занурившись обличчям у цвинтарний бруд, і чув кроки кованих чобіт по бруківці за огорожею. Вітер доніс слабенький запах тютюнового диму. Кроки стихли. За хвилину агент потихеньку підвівся.
— Патруль, — пояснив він. — На щастя, вони нічого не чують за смородом своїх цигарок. Поки що ми в безпеці.
—То ви казали... — нагадав Натаніель.
— Так. Насамперед про походження ока ґолема. Кілька таких речей є в магічних сховищах, які належать чеському урядові. Празька Рада нікого не допускає до них. Як мені відомо, з магічною метою їх ніколи не використовують: вони мають лише символічне значення, бо ґолеми завдали серйозного збитку Ґледстоновій армії під час його першої європейської кампанії. Кілька років тому один такий камінь було викрадено, й відшукати крадія так і не пощастило. Я вважаю — майте на увазі, це тільки припущення! — що це той самий камінь, який згодом було виявлено в колекції вашого приятеля Саймона Лавлейса.
— Пробачте, — напружено промовив Натаніель, — але він мені не приятель.
