— Чудово, — відповів хлопчина, так само заклопотано застібаючи свою куртку. — А потім нам, мабуть, доведеться трохи попрацювати. Найкращий спосіб поводження з інформаторами — смажити їх на рожні. Чи прив’язати за ногу й вивісити за горішнє вікно. Після цього чехи стають балакучіші.
— Таких крайнощів нам треба уникати, — Натаніель рушив до виходу з цвинтаря. — Влада не повинна знати, що ми тут, тож нам не слід привертати до себе увагу. А отже, ніякого насильства або очевидної магії. Зрозумів?
— Авже-еж! — широко всміхнувся джин, ступаючи поряд з Натаніелем. — Ти ж мене знаєш!
О дев’ятій двадцять п’ять ранку тієї доби, на яку було призначено велике пограбування, Кіті прямувала одним з провулків лондонського Вест-Енду. Ішла вона хутко, майже бігла: автобус перед тим застряг на Вестмінстерському мості, тож тепер Кіті запізнювалась. Маленький рюкзачок аж підстрибував за її спиною; волосся майоріло за плечима.
Рівно о дев’ятій тридцять, розпатлана й трохи засапана, Кіті підійшла до службового входу театру «Колізей», легенько штовхнула двері — й виявила, що їх не замкнено. Швиденько озирнувшись на засмічений провулок, вона не побачила там нікого й прослизнула всередину.
За дверима тягся похмурий і брудний коридор, захаращений відрами та незрозумілими дерев’яними конструкціями, напевно, деталями декорацій. Крізь запилюжені вікна проникало неясне світло. В повітрі виразно смерділо фарбою.
Навпроти були ще одні двері. Виконуючи завчені напам’ять настанови, Кіті тихенько підійшла до них — і потрапила до якоїсь кімнати. Тут панувала тиша й стояли вішаки з костюмами. Дихати стало ще важче. На столі Кіті побачила рештки чийогось сніданку: недоїдений бутерброд, крихти від чіпсів, недопиту чашечку кави. Дівчина подалася до наступної кімнати — й ніби опинилася в іншому будинку: пухнастий килим під ногами, розкішні шпалери на стінах. Повітря тут було чистіше, тільки трошки пахтіло лаком і тютюновим димом. Звідси було вже недалеко до коридорів, призначених для публіки.
Кіті мовчки постояла. В театрі, здається, порожньо—довкола ані звуку..
Одначе десь угорі на неї чекали.
***
Настанови Кіті одержала вранці, за гарячковими приготуваннями до походу. Пан Пенніфізер зачинив крамницю й сховався у своїй кімнаті, готуючи спорядження для нічного грабунку. Інші також метушилися: збирали чорний одяг, чистили знаряддя, а Фред завзято вправлявся в киданні ножів. Пан ГЬпкінс пояснив Кіті, як дістатися до «Колізею». Він зазначив, що невідомий добродійник обрав за місце зустрічі покинутий театр тому, що це «нічийна земля, де чарівник і простолюдин можуть поговорити як рівні». Там Кіті мала дістати допомогу, потрібну, щоб проникнути до Ґледстонової могили.
Хоч увесь цей задум викликав у дівчини певні сумніви, їй мимоволі тріпотіло серце. Ґледстон! Про нього побутували тисячі історій. Друг Народу, Страх Ворогів Нації! Спаплюження його могили видавалося таким нечуваним злочином, що цього навіть не можна було уявити. Та водночас, якщо їм пощастить і вони повернуться додому зі скарбами Засновника, Спротив зможе творити дива!
Ну, а якщо вони зазнають поразки... Кіті не мала тут жодних ілюзій щодо наслідків. їхнє товариство на межі розпаду. Пенніфізер уже старий — за всієї його пристрасті й запалу, на силі він серйозно підупадає. А без його суворого керування товариство розвалиться — і всі вони повернуться до звичного буденного животіння під п’ятою чарівників... Та якщо вони роздобудуть кришталеву кулю й магічний гаманець — що тоді? Можливо, їхня доля переміниться, й до їхніх лав доллється свіжа кров! Від самої думки про це Кіті перехоплювало подих.
Та спершу треба зустрітися з цим невідомим добродійником і добитися від нього допомоги...
Коридор вів повз кілька напівпрочинених дверей, крізь які було видно темний глядацький зал. Довкола панувала тиша — килим на підлозі й плюшеві шпалери на стінах поглинали всі звуки. Килим був вишнево-червоний, шпалери — в рожеву й теракотову смужки. Єдиними оздобами коридору слугували вицвілі театральні афіші й щербаті мосяжні канделябри, що випромінювали непевне світло. Кіті хутко підійшла до сходів.
Довгий кривий підйом невисокими сходами, далі ще один— у протилежний бік, знову тихий коридор — і перед дівчиною з’явилися шість ніш, завішаних портьєрами. В кожній ніші були двері, що вели до ложі, призначеної для чарівників.
Над нішами висіли мідяні таблички з номерами лож. Кіті, не зупиняючись, подалася до останньої. То була ложа з номером «7» — місце, де на неї мав чекати добродійник.
Портьєру перед нішею було міцно затягнуто. Кіті зупинилася, прислухалася, та нічого не почула. Пасмо волосся впало їй на обличчя. Кіті відкинула його назад і торкнула в кишені підвіску — на щастя. Потім рішуче відсунула портьєру і увійшла всередину.
Ложа порожнювала — там стояли тільки два позолочені крісла, повернені в бік сцени. Натягнута зліва завіска відгороджувала ложу від решти залу. Розчарована й збентежена, Кіті насупилася. Може, вона помилилася часом або номером ложі? Ні. Радше за все, добродійник просто злякався і не прийшов...
