— Еге ж, тепер він нікому не приятель! Бо він зазнав поразки. А якби переміг, ви дослухалися б до кожного його словечка й запрошували до себе на обіди! — з-під каптура долинуло гучне презирливе пирхання. — Потримайте-но свічку. Мені треба випити.
— Тьху! Яка вона бридка й холодна... Пийте скоріше!
— Зараз.
Арлекін заходився порпатись у бганках свого пальта. Невдовзі його руки витягли темно-зелену закорковану пляшку. Агент відкоркував її, й вона зникла в тіні його каптура. Щось виразно забулькотіло. В повітрі міцно запахло хмільним.
— Отак буде краще! — невидимі губи прицмокнули, корок повернувся до пляшки, а пляшка — до кишені. — Давайте-но сюди свічку. Ви її не пошкодили? Вона трохи крихка... Отже, — провадив Арлекін, — можливо, Лавлейс мав намір скористатись цим оком сам. Та все одно смерть зашкодила цьому задуму. І тепер хтось інший — може, його колишній спільник! — викрав око в нашого уряду і знайшов для нього застосування... А тут уже починається найважче.
— Потрібне ще й формотворче закляття, — зауважив Натаніель. — Його слід написати на пергаменті й покласти до рота ґолемові, щоб той ожив. Цього закляття всі ці роки ніхто не знав... Принаймні — в Лондоні.
Агент кивнув:
— Можливо, цю таємницю справді втрачено. Також можливо, що в Празі її знають, але поки що марнують без діла... Зараз Раді нема чого сваритися з Лондоном: британці надто сильні. Чехи воліють засилати до Лондона шпигунів і дрібні диверсійні групи для тихої роботи. А цей ваш ґолем... для чехів це надто драматичний хід — він може спричинити негайне британське вторгнення. Ні, як на мене, вам треба шукати якогось одинака — людину, що має власну, особисту мету.
— Де ж мені шукати її? — запитав Натаніель. Він мимоволі позіхнув: ще з учорашньої пригоди в Британському музеї він так і не зімкнув очей. День випав дуже клопіткий.
— Треба подумати...—агент на кілька секунд замислився. — Для цього мені потрібен час. Нам краще зустрітися наступного вечора. Тоді я назву вам деякі імена, — він по-театральному загорнувся в пальто. — Шукайте мене...
— Сподіваюсь, — перервав його Натаніель, — ви не скажете «під шибеницею», або «біля плахи», чи ще в якомусь моторошному місці?
Незнайомець пихато випростався:
— Сміх та й годі. Як ви могли подумати!..
— От і гаразд.
— Я хотів запропонувати вам зустріч біля чумних ям на Гібернській вулиці...
— Ні!
Агент, здається, неабияк образився.
— Добре, — буркнув він. — Тоді о шостій на Староміській площі, біля візка з хот-догами. Це місце вам до вподоби?
— Так, цілком.
— Тоді до завтра...
Знову махнувши плащем і захрускотівши невидимими ногами по ріні, незнайомець обернувся й подався цвинтарною стежкою геть. Мертвотне сяйво його свічки поволі згасало. Невдовзі лише неясна тінь та ще глуха лайка, що пролунала, коли агент спіткнувся об надгробок, свідчили про те, що він щойно був тут.
***
Натаніель сів на могильну плиту, чекаючи на Бартімеуса. Зустріч з агентом натомила його, та загалом удалася: тепер він мав досить часу, щоб відпочити перед завтрашньою розмовою. Думки хлопця плуталися. Він пригадав Джейн Фаррар. Як солодко було стояти так близько до неї... Це подіяло на нього, майже як наркотик. Хлопчина спохмурнів: звичайно, це й був наркотик! Вона напустила на нього Чари — чи не так? І він майже ковтнув принаду, зневаживши сигнал своїх сенсорів! Що він був за
Дівчина мала намір або затримати його, або витягти з нього все, що він знав. Будь-що вона працює на свого наставника — Дюваля, якому аж ніяк не хочеться, щоб Міністерство внутрішніх справ добилося тут успіху. Коли Натаніель повернеться до Лондона, йому ще не раз випаде зіткнутися з такою ворожістю. Дюваль, Теллоу, Фаррар... Навіть на його власну наставницю — панну Вайтвел — не можна сподіватися, якщо він не зуміє забезпечити їй виграш!
Натаніель потер очі. Він зненацька відчув, як страшенно втомився.
— Ого! Куняєш на ходу! — джин сидів на могильній плиті навпроти, в знайомій хлоп’ячій подобі. Він закинув ногу на ногу так само, як і Натаніель, і широко позіхнув. — Тобі
— Ти все чув?
— Майже все. Трохи пропустив, коли він викликав це Коло. Воно мало не зачепило мене — довелося терміново відступати. На щастя, корені дерева вивернули кілька могильних плит. Я заховався під землю, поки закляття проходило поряд, — хлопчисько помовчав і струсив з волосся трохи сірого пилу. — Нікому не порадив би ховатися в могилах. Ніколи не знаєш, із чим зіткнешся. Добре, що господар тієї могили був гостинний. Ласкаво дозволив мені притулитися до нього й зачекати кілька секунд.
Він промовисто підморгнув. Натаніеля аж пересмикнуло:
— От гидота!
— До речі, про гидоту, — додав джин. — Свічка, що носить із собою отой чолов’яга, — то справді?..
— Так, — обірвав його Натаніель. — Я намагаюсь про це не думати. Цей Арлекін — справжнісінький псих. От що буває, коли надто довго живеш у Празі! — Натаніель підвівся й застебнув пальто. — Проте з нього теж є користь. Він сказав, що завтра ввечері спробує вивести нас на потрібних людей.
