— От і чудово. Згода — на користь обом сторонам. Ось потрібне вам знаряддя, — щось зашурхотіло, й на килимі перед Кіті з'явилася чорна торбинка. — Поки що не чіпайте її. Там скринька й молоток. Вони вбережуть вас від Чумного Закляття, докладну інструкцію додано. Дотримуйтесь її — й залишитесь живі. А тепер уважно слухайте, — провадив голос. — Цієї ночі, пів на дванадцяту, служники абатства підуть собі спати. А ви тим часом будьте біля входу в монастирський двір: я влаштую так, що двері залишать відчиненими. Дорогу до собору перегороджують ще одні двері. Їх зазвичай замикають на два старовинні замки та защіпку. Їх я також залишу незамкненими. Проберіться до північного трансепту і знайдіть там статую Ґледстона. Позаду неї, в колоні, — вхід до могили. Щоб увійти, досить просто відімкнути його ключем.
— Ключем? — Кіті поворухнулася.
Щось маленьке, блискуче майнуло в повітрі і впало на підлогу поряд із торбинкою.
— Бережіть його, — додав голос. — І не забудьте захиститися за допомогою моєї магії, перш ніж відімкнете могилу. Інакше всі ці важкі приготування пропадуть марно.
— Не забудемо,—відповіла Кіті.
— Чудово, — вона почула, як незнайомець підвівся з крісла. Тепер таємничий голос лунав просто в неї над головою. — Тоді це все. Щастя вам. Не озирайтеся.
Вістря, що кололо їй шию, почало відсуватися — так повільно, що Кіті навіть не помітила, коли воно зникло. Дівчина зачекала ще з хвилину, нерухомо зирячи перед собою в повітря широко розплющеними очима.
Нарешті їй увірвався терпець. Вона стрімко обернулася, стиснувши в руці ніж.
Ложа була порожня. Коли Кіті вислизнула в коридор, міцно тримаючи ключ і торбинку, поблизу не було ані душі.
У давнину, задовго до того, як у Лондоні з’явилися перші чарівники, велике Вестмінстерське абатство панувало й височіло над цілим довколишнім містом. Династія забутих королів будувала його впродовж кількох століть; воно займало чималі землі, за його мурами жили вчені ченці, що молилися в соборі, студіювали рукописи в бібліотеці і працювали в полях. Головний собор монастиря підносився в небо більше ніж на тридцять метрів, і його вежі пихато дивилися на місто з західного кінця і з центру будівлі. Саму ж будівлю було споруджено з міцного білого каменя, що за багато століть потьмянів від диму та магічних випромінювань, які здіймались над Лондоном.
Минали літа. Королі втратили владу: їх змінила череда парламентів, що збирались у Вестмінстер-Голлі, недалеко від абатства. Вплив церкви теж поволі слабшав, і ченцям довелося позатягати паски — для них настали тяжкі часи. Більша частина монастирських споруд занепала, й лише аркада — чотири широкі криті колонади, що оточували прямокутну площу, засіяну травою, — залишалася в пристойному стані. А відтоді, як влада перейшла від парламенту до нових володарів — групи могутніх чарівників, які не мали ні часу, ні охоти до давніх церковних традицій, — здавалося, що стародавнє абатство скоро перетвориться на руїни.
Проте одна з цих традицій урятувала монастир. Віддавна володарів країни — чи королів, чи прем’єр-міністрів — було заведено ховати в підземеллях абатства. Серед колон нефу купчилися незліченні гробівці й пам’ятні дошки, а землю під собором було просто-таки зрито склепами та могилами. Чарівники, що прагли вічної слави незгірше за давніх королів, вирішили продовжити традицію. Бути похованим у соборі стало найбільшою честю.
Останніх ченців з монастиря випровадили — крім кількох священиків, які вряди-годи відправляли там службу Божу, — і абатство дожило до нинішніх днів, перетворившись на велетенський мавзолей. Мало хто з простолюду заходив туди навіть удень, а вже ночами абатства боялися, мов чуми. Слава в нього була лиха.
Через те будівлю майже ніхто не охороняв. Тож наші грабіжники навряд чи зіткнулися би з будь-якою вартою тоді, коли рівно об одинадцятій тридцять перший з них підійшов до незамкнених дверей, які вели до монастирської комори, й мовчки прослизнув усередину.
***
Кіті хотіла завітати до абатства тоді, коли його було відчинено для відвідувачів, щоб усе там розвідати й поглянути зовні на Ґледстонову могилу. Проте пан Пенніфізер заборонив їй це робити.
— Ми не повинні викликати підозри, — пояснив він.
Насправді ж Кіті хвилювалася даремно. Пан Гопкінс і тепер потурбувався про все: за цей довгий тривожний день він перегорнув безліч мап та планів абатства і його околиць. Він показав їм місце трансепта, де було найбільше поховань; показав криту аркаду, де раніше сиділи й читали, а за негоди й гуляли ченці; показав довколишні вулиці і обвів колами пости нічної поліції та відомі шляхи пересування куль-шпигунів; показав двері, які повинні залишитись незамкне-ними, й порадив пробиратися до монастиря поодинці, щоб не привертати уваги нічних патрулів. Одне слово, пан Гопкінс передбачив усе.
— Шкода, що я не такий стійкий, як ви, — сумно нарікав він. — Я й сам узяв би участь у вашому поході.
Аж ось надійшов і пан Пенніфізер разом зі Стенлі, який ледве тяг з комори скриню зі зброєю.
