— Ну-ну, Клеме! — вигукнув старий. — Ви своє вже зробили. Решту залиште нам. Ми—фахівці з крадіжок та грабунків.
— Пробачте, сер, — обізвалася Кіті. — Хіба ви теж підете з нами?
Обличчя старого з люті взялося плямами:
— Авжеж! Це буде найславетніша мить мого життя! Що це вам спало на думку, ніби я не піду? Хіба я такий уже немічний?
— Ні, ні, сер! Що ви! — Кіті знову схилилася над планами собору.
Великі надії й тривоги давалися товариству взнаки: усі — навіть Енн, зазвичай така спокійна, — того дня були вкрай схвильовані й напружені. Зранку всім роздали потрібне спорядження, тож деякий час кожен мовчки сидів і готувався. Коли Кіті повернулася з дарунками від добродійника, пан Пенніфізер зачинився з паном Гопкінсом у своїй кімнаті — й вони заходилися вивчати закляття. А всі інші тим часом тинялися серед фарб та мольбертів і майже не розмовляли. Енн готувала на обід бутерброди.
По обіді Кіті, Фред, Стенлі та Нік пішли до комори потренуватися. Фред зі Стенлі по черзі кидали диски в пощерблений стовп, а Кіті з Ніком влаштували жартівливу бійку на ножах. Повернувшись, вони виявили, що пан Гопкінс і пан Пенніфізер досі сидять у кімнаті за розмовою. Пів на шосту, коли чекання стало зовсім уже нестерпним, Енн принесла тацю з чаєм і мигдалевим печивом. Ще через годину пан Пенніфізер нарешті вийшов з кімнати й неквапом налив собі прохололого чаю.
— Ми розшифрували закляття! — оголосив він. — Тепер ми готові по-справжньому!
Він підняв чашку і врочисто промовив:
— За все, що принесе нам ніч! Правда на нашому боці! Будьте впевнені й тверді, друзі мої! Якщо нам стане мужності й ми не схибимо, то відтепер наше життя ніколи вже не буде таким, як раніше!
Хутко випивши чай, він клацнув чашкою об тацю.
Розпочалися останні приготування.
***
Кіті проникла до монастирської комори другою. Першою, за хвилину до неї, туди увійшла Енн. Дівчина дивилася в пітьму, чуючи поблизу дихання старшої товаришки.
— Може, засвітимо ліхтар? — прошепотіла Кіті.
—У мене з собою ліхтарик-ручка, — відповіла Енн.
Тоненький промінець ударив у протилежну стіну, а потім пробіг обличчям Кіті. Дівчина заплющила очі й затулила їх долонею.
— Тримай ліхтарик нижче! — сказала вона. — Може, тут є вікна!
Пригнувшись до самісінької підлоги, вистеленої кам’яними плитами, Енн водила ліхтариком навколо себе. З пітьми виринали то бляшанки з фарбою, то лопати, то садівничі вила, то невеличка новенька косарка. Кіті скинула рюкзачок із пліч, поклала його на підлогу й позирнула на годинник.
— Зараз підійде наступний, — зазначила вона.
Ніби у відповідь за дверима щось зашурхотіло. Енн вимкнула ліхтарик, і вони заціпеніли в чеканні.
Двері відчинилися й зачинилися. Хтось гучно засопів. Вітерець приніс із собою міцний запах одеколону.
Кіті заспокоїлася.
— Привіт, Фреде, — сказала вона.
Інші заходили з п’ятихвилинними перервами. Останнім з’явився сам пан Пенніфізер, натомлений і засапаний. Він хрипко скомандував:
— Фредерику, Стенлі! Увімкніть... ліхтарі! Ця... кімната... без вікон. Нам нема чого боятися!
У світлі двох потужних ліхтарів стало видно все товариство — шість постатей у чорному вбранні, з рюкзаками за плечима. Пан Пенніфізер пофарбував у чорний колір навіть свій ціпок, а його кінчик обернув ганчіркою, щоб той не дуже стукотів. Тепер старий стояв, спираючись на нього й поволі озираючи своїх помічників, чекаючи, поки вони зберуться на силі.
— Гаразд, — промовив він нарешті. — Енн, головні убори, будь ласка.
Енн роздала всім чорні вовняні маски-балаклави. Фред недовірливо поглянув на свою.
— Не люблю я цих штучок, — буркнув він. — Вони шкіру лоскочуть.
Пан Пенніфізер сердито цокнув язиком.
— Нам потрібна якнайбільша таємничість, Фредерику. Це вкрай важливо. Надягайте. Остання перевірка — і виходьмо надвір. Ніколасе, скринька з Герметичним Плащем у вас?
—Так.
— А молоток, яким треба вдарити по ній?
— Так.
— Фредерику, ломик у вас із собою? Гаразд. А ваш незамінний набір ножів? Чудово. Стенлі—мотузок і компас, Кіті — пластир, мазь і бинти? Добре. А в мене — ключ від могили. Щодо зброї: кожен повинен мати з собою хоч одну склянку з мулером і яку-небудь кулю з елементалями. Пречудово!
Він трохи помовчав, щоб відсапнути.
— І останнє. Перше, ніж ми зайдемо туди. До зброї вдаватися тільки тоді, коли нас займатимуть. Коли ж ні, то найголовніше — не здіймати шуму. Залишатись непомітними. Якщо двері абатства замкнено, ми підемо геть... У самій могилі ми знайдемо скарби. Я поділю їх між вами. Ви сховаєте їх у рюкзаки і повернетесь тим самим шляхом, яким прийшли. Зберемося в цій кімнаті. Коли раптом щось зірветься, за першої-ліпшої змоги вирушайте до нашої комори. Крамницю обминайте. Якщо ж — із якоїсь причини — щось трапиться зі мною, пан Гопкінс вам скаже, що робити далі. Він чекатиме вас завтра в «Кав'ярні друїдів» по обіді... Є запитання? Ні? Тоді, коли ваша ласка, Ніколасе...
В кінці комори були ще одні двері. Ніколас мовчки підійшов до них і штовхнув. Двері прочинилися. За ними панувала непроглядна вулична темрява.
—Ходімо, — сказав пан Пенніфізер.
***
