Вони рушили вперед: першим — Нік, за ним — Кіті, далі — Фред, Енн, Стенлі й останнім — пан Пенніфізер.
Мовчки, наче кажани, вони — шість темних плям на тлі монастирського муру — промайнули аркадою. Ліворуч видніли трохи ясніші прямокутники вікон. Місяця на небі не було — дорогу їм ніщо не освітлювало. їхні ноги, взуті в кеди, ступали кам'яними плитами, здіймаючи не більше шуму, ніж сухе листя під вітром. Обгорнутий ганчіркою ціпок пана Пенніфізера тихенько стукотів десь позаду. Попереду накритий полотном Ніків ліхтар гойдався на довгому ланцюжку, ковзаючи над самісінькою землею, наче болотяний вогник: Нік ніс його якомога нижче, щоб їх ніхто не помітив з вулиці.
Кіті лічила вікна, повз які вони проходили. За восьмим блідим прямокутником вогник повернув праворуч, за ріг аркади. Кіті повернула в той самий бік і знову заходилася рахувати вікна. Перше, друге... Рюкзак муляв їй спину; вона відчувала, як його вміст перекочується всередині. Дівчина щиро сподівалася, що кулі, загорнуті в ганчірки, не розіб’ються. Четверте, п’яте... Дорогою вона машинально перевірила решту зброї: ніж — на поясі, диск — у кишені. Вони надавали їй більше впевненості, аніж будь-яка магічна зброя; їх не було заплямовано дотиком демонів.
Шосте, сьоме... Вони дісталися до північного кінця аркади. Вогник підстрибнув і завмер. Кіті мало не наскочила на Ніка, та встигла вчасно зупинитися. Ззаду ще кілька хвилин було чути шаркотіння кроків; потім усе вщухло.
Кіті відчула, що Нік обернувся до неї. Він прошепотів:
— Це вхід до нефу... Зараз перевіримо.
Піднявши ліхтар, Нік провів ним перед собою. Кіті встигла помітити чорну поверхню стародавніх дверей, геть подряпаних і обсаджених велетенськими цвяхами, тіні від яких кружляли в ліхтарному світлі. Нік опустив руку. Запанували темрява й тиша, долинуло легеньке дряпання. Кіті чекала, стискаючи в кишені підвіску. Вона уявляла, як Нікові пальці нишпорять по темній деревині й цвяхах, шукаючи величезну залізну защіпку. Пролунав шурхіт, потім приглушене кректання — і Нікова лайка. Щось у нього, вочевидь, не виходило.
— Ну ж бо!
Щось тихенько брязнуло. Непевне світло розлилося по кам’яних плитах. Нік поставив ліхтар на землю й тепер боровся з защіпкою обома руками. Фред, що стояв за спиною в Кіті, бурчав собі під ніс прокльони. Дівчина відчула: з напруги вона так стискає зуби, що аж болить щелепа. Невже добродійник помилився? Невже двері все-таки замкнено? Якщо так, то вони потрапили в халепу. Це єдиний їхній шлях до собору, а ламати двері не можна: перший-ліпший вибух приверне увагу...
Хтось протиснувся повз неї — за запахом Кіті впізнала Фреда:
— Пусти-но мене. Посунься...
Знову долинув шурхіт — Нік побокував. Щось заскреготіло. Фред крекнув... Потім щось рипнуло, гупнуло, й застогнали стародавні завіси.
— А я вже думав, що в тебе проблеми! — в голосі Фреда було чути задоволення. — Вони навіть не іржавії
Хлопець повернувся на своє місце. Без зайвих слів товариство зайшло всередину. Грабіжники опинились у нефі Вестмінстерського абатства.
***
Нік поправив полотно на ліхтарі так, щоб той кидав тільки маленьке коло світла на підлогу. Вони трохи зачекали, поки їхні очі звикнуть до такого освітлення. У соборі, до речі, було не дуже темно: Кіті почала розпізнавати примарні силуети високих стрілчастих вікон навпроти, в північній стіні нефу. Поволі їхні обриси ставали чіткіші: їх підсвічували далекі міські вогні, зокрема фари автомобілів, що проїздили поряд. На шибках красувалися таємничі фігури, та в слабкому ліхтарному світлі годі було їх розгледіти. Зовні не долинало жодного звуку. Кіті почувалася так, ніби потрапила до величезного кокона.
Поблизу видніла кам'яна колона; капітель її губилася десь у мороку склепіння. Вздовж нефу — через рівні проміжки — тяглися такі самі колони, біля підніжжя яких громадились численні темні плями чудернацьких обрисів. Кіті аж закололо в животі—то все були надмогильні пам’ятники.
Тихий стукіт ціпка дав їм знати, що пан Пенніфізер рушив уперед. Його ледве чутний шепіт з-під маски пробудив цілий хор відлуння, яке віддавалося серед кам’яних колон:
— Мерщій! За мною!
Вони поспіхом подалися за вогником. Пан Пенніфізер ішов першим — так швидко, як тільки міг, — а інші слухняно прямували за ним. Тільки Стенлі відступив трохи ліворуч. Коли вони проходили повз ще одну темну пляму, хлопець підняв свій ліхтар—і з криком відсахнувся. По стінах заметушилися тіні. Відгомін його крику ще довго лунав усім у вухах...
Пан Пенніфізер обернувся. Кіті витягла ніж. У руках Фреда й Ніка блиснули сріблясті диски.
— Що сталося? — прошепотіла Кіті, ледве чуючи свій голос за тьохканням власного серця.
З темряви долинуло рюмсання:
— Тут поряд... отам... привиді
— Привидів не буває. Ану, підніми свій ліхтар!
Стенлі неохоче скорився. Непевне світло ліхтаря осяяло нішу, в якій височів кам’яний постамент. На оберненому до них боці постаменту було вирізьблено арку, а в ній — кістяк у плащі, зі списом у руці.
— Тю-у! — розгублено промовив Стенлі. — Це ж статуя...
