Наближалася шоста година. Хлопець сплатив наш рахунок і поспіхом запхав свої газети й книжечки до рюкзака.
— Ходімо до ятки з хот-догами, — сказав він. — Стій позаду, як минулого разу, і захищай мене, коли щось трапиться.
— Гаразд, начальнику. До речі, цього разу ти не надяг капелюха з червоним пером. А як щодо троянди чи стрічки у волоссі?
— Ні, дякую.
— Я так собі запитав...
У натовпі ми розділились: я трохи відстав, тримаючись будівель скраю площі, тоді як хлопець вирушив прямісінько до центру. Більша частина городян, що поспішали додому, з тієї чи іншої причини прямувала вздовж стін, тож мого хазяїна було добре видно. Я дивився йому вслід. Зграя горобців пурхнула в нього з-під ніг і розлетілася десь по дахах. Я хутко перевірив їх, однак таємних шпигунів серед них не було. Поки що все йшло якнайкраще.
Якийсь винахідливий добродій з тоненькими вусиками прилаштував до велосипеда жаровню і влаштувався на жвавому місці майже посередині площі. Розпаливши жар, він заклопотано смажив сосиски з перцем для голодних пражан. До нього вишикувалась невелика черга, до якої долучився і мій хазяїн, ліниво виглядаючи Арлекіна.
Я невимушено притулився до однієї зі стін, спостерігаючи за площею. Мені тут не подобалося: надто вже багато довкола вікон, осяяних промінням надвечірнього сонця, — спробуй відгадай, хто звідти стежить за тобою!
Пробило шосту годину. Арлекін не з’явився.
Черга до продавця сосисок меншала. Натаніель стояв останнім. Він помалу посувався вперед і порпався в кишенях, шукаючи дріб’язок.
Я тим часом оглядав перехожих скраю площі. Перед ратушею стояла й балакала невеличка компанія, та більшість людей, як і раніше, поспішали додому, заходячи на площу з сусідніх вулиць і знову пропадаючи на них.
Якщо Арлекін і був поблизу, він ніяк не давав про себе знати.
Я хвилювався дедалі дужче. Відчутної магії поблизу не було, та неприємне відчуття на всіх рівнях нікуди не зникло.
Teпep Натаніель стояв уже другим у черзі. Попереду нього якась дівчинка саме просила додати їй кетчупу.
На площу хутко вийшов довготелесий чолов’яга. На ньому були костюм і капелюх, у руках він ніс потерту торбину. Я пильно оглянув його. На зріст він цілком міг бути Арлекіном, та сказати це напевно було непросто.
Натаніель ще не помітив його. Він дивився вслід дівчинці, що ледве тягла свій здоровенний хот-дог.
Чолов’яга швидко прямував до Натаніеля. Може,
Я поглянув туди.
Чолов’яга проминув Натаніеля, навіть не поглянувши на нього, й так само хутко вирушив собі далі.
Я знову заспокоївся. Можливо, хлопчина все ж таки має рацію... Я справді надміру хвилююся...
Натаніель уже купував собі сосиску. Здавалося, він сперечався з продавцем щодо кількості квашеної капусти.
Де ж, урешті, Арлекін? Годинник на Старій ратуші показував дванадцять хвилин на сьому. Агент надто вже запізнюється...
Аж тут із натовпу перехожих скраю площі долинув брязкіт: тихий, ритмічний, мов від бубонців на лапландських санчатах, які здалека чути над сніговою долиною. Брязкіт лунав немовби з усіх боків одразу — такий знайомий і незнайомий водночас... Я ніяк не міг зрозуміти, що це таке.
Аж тут я побачив сині плями, що прокладали собі дорогу крізь натовп з усіх сімох вулиць, — і все зрозумів. Об бруківку гупали чоботи, сонячні зайчики виблискували на цівках гвинтівок, металеві цяцьки бряжчали на грудях — мало не половина збройних сил Праги стяглася до цієї площі. Натовп роздався вбік, залунали перелякані вигуки. Вояки раптово зупинилися. Всі виходи з площі було перекрито їхніми щільними лавами.
Я вже мчав через площу.
— Мендрейку! — вигукнув я. — Забудь про Арлекіна. Тікаймо!
Хлопець обернувся, тримаючи свій хот-дог, і лише тепер помітив вояків.
— От уже не до речі! — вигукнув він.
— Твоя правда. Втекти дахами також не вийде. Там перевага теж не на нашу користь.
Натаніель підняв голову — й дістав змогу насолодитись видовищем дахів, які обсіли дюжини фоліотів. Вони, вочевидь, повидряпувались туди з того боку й тепер сиділи собі на башточках і димарях усіх будинків, що виходили на площу. Фоліоти шкірились і дошкульно махали нам хвостами.
Продавець хот-догів теж побачив вояків. Він злякано зойкнув, скочив у сідло свого велосипеда й помчав бруківкою геть, дорогою гублячи сосиски, квашену капусту і розчервонілий жар.
— Це ж лише люди, — зауважив Натаніель. — Тут не Лондон, авжеж? Ану, спробуймо прорватися!
Ми вже бігли до найближчої з вулиць — Карлової.
— Ти ж хотів, щоб я не вдавався ні до насильства, ні до очевидної магії... — нагадав я.
— Тепер вибирати не доводиться. Якщо нашим друзям-чехам кортить скандалу, то ми можемо... Ой!
