Нам ще було видно велосипедиста, коли це сталося. Той, збожеволівши зі страху та не знаючи, що йому робити, двічі промчав туди-сюди площею, а потім зненацька змінив напрям — і, опустивши голову й щосили працюючи ногами, рушив просто на вояків. Один вояк підняв гвинтівку — гримнув постріл. Велосипедист похилив голову набік; його ноги ковзнули з педалей і поволоклися землею. Велосипед за інерцією мчав уперед, гуркотячи жаровнею, — аж поки врізавсь у лаву вояків, що саме розбігалась, і врешті впав. Мертве тіло, сосиски, прохололі вуглини й капуста полетіли на всі боки.
Мій хазяїн зупинився, тяжко відсапуючи.
— Мені потрібен Щит! — сказав він. — Негайно!
Я підняв палець і огорнув нас обох Щитом. Він завис у повітрі, мерехтячи на другому рівні, — нерівна, схожа на картоплину куля, що пересувалася разом з нами.
— А тепер — Вибух! — промовив завзято хлопець. — Прориваймося вперед!
Я поглянув на нього:
— Ти
— Ну, тоді якось порозкидай їх. Понаставляй їм синців. Мені байдуже. Головне — пройти цілими крізь кордон...
З натовпу виступив вояк і швидко націлився. Постріл — і куля, випущена з тридцятиметрової відстані, легко пройшла Щит наскрізь, зачепивши волосся на маківці в Натаніеля.
Хлопець вирячився на мене:
— Оце, по-твоєму, Щит?!
Я скривився:
— Вони стріляють срібними кулями[45]. Щит не витримує. Тікаймо!
Я обернувся, вхопив хлопця за комір — і тим самим порухом перемінив подобу. Витончена, струнка Птолемеєва постать роздалася й виросла; шкіра обернулася на камінь, чорне волосся — на зелений мох. Невдовзі всі вояки на площі ясно побачили темношкіру, кривоногу химеру, яка бігла щодуху, тягнучи за собою обуреного парубійка.
— Куди ти преш?! — упирався хлопчина. — Ми ж в оточенні!
Химера сердито клацнула дзьобом:
— Цить! Я думаю!
Щось у цьому шарварку було не так. Я вилетів назад, на середину площі. З усіх вулиць помалу наступали вояки: гвинтівки напоготові, чоботи гуркотять, цяцьки брязкають. Фоліоти по дахах нетерпляче загомоніли й почали спускатися нижче. Шурхіт їхніх пазурів скидався на цвіркотіння тисяч комах. Химера зупинилася. Повз нас просвистіло ще кілька куль. Хлопця, що висів у моїх лабетах, могло зачепити будь-якої миті. Я поставив його перед собою, й кам’яні крила зімкнулись над ним, захищаючи від пострілів. Це надало мені ще одну вигоду — тепер я не чув його нарікань.
Срібна куля відскочила від крила, зачепивши мою сутність своїм отруйним дотиком.
Ми були оточені зусібіч: на вулиці — срібло, вгорі — фоліоти. Залишався тільки один вихід. Середній шлях.
Я трохи відсунув крило й підняв хлопця, щоб йому було видніше:
— Ану, поглянь. У якого з цих будинків найтонші стіни?
Спочатку він не зрозумів мене. Потім вирячив очі:
— Ти що, вирішив...
— В
З цими словами ми рушили вперед, крізь дощ із куль: я — витягти дзьоба й примруживши очі, він — засапаний, намагаючись водночас скулитись і затулити голову руками. На землі химери можуть набирати непогану швидкість, найголовніше — щосили допомагати собі крилами. Мушу відзначити, що на бруківці ми залишали за собою вузький випалений слід.
Ось короткий опис моєї мети: чудернацький чотириповерховий будинок — ошатний, довгий, з високими арками крамниць на першому поверсі; позаду нього стриміли високі шпилі Тинського собору[46]. Власник, вочевидь, дуже любив цей будинок. Кожне вікно мало стулчасті віконниці, свіжо-пофарбовані в гарненький рожевий колір. На кожнім підвіконні стояли довгі, вузькі дерев’яні квітники, геть засаджені біло-рожевими півоніями; за кожним вікном цнотливо висіли тюлеві фіраночки. Усе напрочуд витончене. Хіба що сердечок у віконницях не випиляно.
З двох найближчих вулиць уже бігли вояки з наміром оточити нас. Фоліоти сипалися зі стічних ринв на бруківку, порозправлявши шкіряні складки під пахвами, немов парашути.
Обміркувавши все, я вирішив, що цілити треба в другий поверх — саме посередині між тими й іншими супротивниками.
Я підскочив, мої крила розгорнулись — і двотонна химера гордовито злетіла в повітря. Назустріч нам ринули дві кулі і ще дрібний фоліот, що опинився попереду своїх товаришів. Кулі просвистіли мимо, а фоліот дістав по пиці кам’яним кулаком. Від удару він перетворився на щось кругле й пласке, схоже на засмучений таріль для пирога.
Двотонна химера влетіла у вікно другого поверху.
Мій Щит досі діяв. Він захистив нас із хлопцем від друзок скла, уламків цегли, трісок і тиньку, що посипались на нас. Це не завадило хлопчині перелякано зойкнути. Підстаркувата леді в інвалідній колясці, повз яку ми пролетіли в найвищій точці нашого маршруту, зробила те саме. Я встиг краєм ока помітити затишну спальню, де було—як на мене — забагато серветочок з мереживом, а потім ми навіки зникли з життя цієї леді, легенько прослизнувши крізь протилежну стіну.
