Ми впали вниз — у прохолодний затінок тихої вулички, разом з цегляною зливою, дорогою заплутавшись у білизні, розвішаній дурепою-господинею на мотузі — саме навпроти її вікна. Впали ми важко. Жилаві лабети химери прийняли головний удар, проте хлопець усе ж таки випав з її обіймів і закотився до канави.
Я втомлено піднявся на ноги. Хлопчисько — так само. Гамір позаду було вже ледве чути, проте я розумів, що вояки з фоліотами не змусять нас довго на себе чекати. Вуличка, на якій ми стояли, вела вглиб Старого Міста. Без жодного слова ми попрямували туди.
***
Через якісь півгодини ми сиділи в затінку покинутого садка й відпочивали. Галасу гонитви давно вже не було чути. Я, звичайно, прибрав менш прикметну подобу Птолемея.
— Отже... — промовив я. — Як нам тепер «не привертати до себе уваги»?
Хлопець не відповів. Він дивився на річ, міцно затиснуту у нього в руці.
—Про Арлекіна, гадаю, доведеться забути, — провадив я. — Якщо він має хоч краплю розуму, то після усього цього гармидеру утече кудись на Бермуди. Більше ти ніколи його не побачиш.
— Мені цього й не треба, — відповів мій хазяїн. — Та й жодної користі з цього не було б. Арлекіна вбито.
— Що?!
Моя славетна красномовність добряче підупала внаслідок останніх подій. Саме тепер я побачив, що хлопчина досі тримає свій хот-дог, який трохи постраждав у всій цій халепі: замість капусти він був обліплений порохом від тиньку, трісками, друзками й пелюстками квітів. Хлопець пильно роздивлявся його.
— Я розумію, що ти зголоднів, — сказав я. — Але це вже занадто! Може, я краще роздобуду тобі якийсь гамбургер?
Хлопчина хитнув головою й брудними пальцями розгорнув булочку.
— Ось, — поволі промовив він. — Ось те, що Арлекін обіцяв нам. Наш наступний контакт у Празі.
— Сосиска, чи що?
— Та ні, бовдуре! Ось, — із-під сосиски він витяг клаптик картону, трохи пожмаканий і залитий кетчупом. —Арлекін продавав хот-доги. Це було його прикриття. А тепер він загинув за нашу батьківщину, тож помститися за нього — частина нашого завдання... Та насамперед — ось він, той чарівник, якого ми повинні відшукати.
Він простяг мені картку. На ній було надряпано лише чотири слова:
КАВКА
ЗОЛОТА ВУЛИЦЯ, 13
На моє превелике полегшення, ця історія на Староміській площі стала для хлопця добрим уроком. Він уже не намагався вдавати безжурного англійського туриста. Натомість він дозволив мені увесь вечір — темний, незатишний — водити його лабіринтами ветхих празьких вуличок обережно, скрадливо, як і личить шпигунам на ворожій території. Ми вкрай терпляче пробирались на північ. Зустрічей з патрулями, що розійшлися на всі боки від площі, ми уникали, огортаючи себе Укриттям чи ховаючись у покинутих будинках, поки вояки протупають мимо. Нам ставали в пригоді сутінки й ще те, що нас майже не шукали за допомогою магії. Кілька фоліотів стрибали по дахах, розсилаючи пошукові Імпульси, та я легко й непомітно відбивав їх. Крім фоліотів, тут не було нікого — ні спущених з припони напівафритів, ні навіть поганенького джина. Празька влада сподівалася головним чином на своїх не вельми спостережливих людей-вояків, і я скористався цим повною мірою. Не минуло й години від початку нашої втечі, а ми вже перетнули Влтаву — верхи на вантажівці з овочами — і тепер пішки пробиралися через садки до замку.
За величних днів імперії невисокий пагорб, на якому стояв замок, щовечора освітлювали тисячами ліхтариків. Ліхтарики змінювали колір — а раз по раз і місце — за примхами цісаря, кидаючи різнобарвне сяйво на дерева й будинки, що чіплялися за схили пагорба[47]. Tепер усі ліхтарики були перебиті й поприставали своєю іржею до стовпів. Як не рахувати кількох яскраво-помаранчевих плям на місці вікон, Замковий пагорб розлягався перед нами темний, огорнутий ніччю.
Ми підійшли до підніжжя крутих кам’яних сходів. Високо вгорі була Золота вулиця — я бачив її вогні, що мерехтіли на тлі зірок, на самісінькому краєчку холодного чорного пагорба. Внизу біля сходів була невеличка стінка, а за нею — смітник. Я залишив Натаніеля там, а сам обернувся на кажана й полетів уздовж сходів угору.
Сходи не дуже змінились від того далекого дня, коли смерть господаря звільнила мене від служби. Сподіватися, що й тепер звідкілясь вискочить африт і потягне з собою мого нинішнього хазяїна, не випадало. Поблизу я не помітив ані душі, крім трьох гладких сов, що ховалися в темних алеях обабіч нашого шляху. Я двічі перевірив їх: то були сови навіть на сьомому рівні.
Вдалині, за річкою, досі тривали лови. Я чув вояцькі свистки, повні сумної безнадії, й ці звуки збудили мою сутність. Чому? Бо Бартімеус надто прудкий для них; бо джин, якого вони шукали, давно вже пурхав над двомастами п'ятдесятьма шістьма сходинками, що вели на Замковий пагорб. А ще тому, що десь попереду, серед нічної тиші, таїлося джерело збурення, яке я відчував на всіх рівнях, — химерна, незрозуміла магічна сила. Це все ставало цікавим.
