Око ґолема полностью

— Тепер ти задоволений? — спитав я. — Просто обережно пролізь крізь цей обруч.

Він послухався, хоч великого враження це на нього не справило.

— Пхе! — сказав він. — Може, ти все це вигадав, звідки мені знати?

— Хіба я винен, що люди такі сліпі? — зіпнув я. — Ти раз по раз користуєшся моїми здібностями. В твоєму розпорядженні — досвід п’яти тисячоліть, а ти хоч би подякував! Гаразд. Якщо тобі не віриться, що тут є захист, то я залюбки покажу тобі його дію. Зараз побачиш, як сюди вискочить чарівник Кавка!

— Ні, ні! — поспіхом заперечив він. — Я вірю тобі!

— Ти певен? — я простяг пальця до мерехтливих ниток.

— Так! Заспокойся! Зараз ми вліземо у вікно й застанемо його зненацька!

— Чудово. Тільки після вас!

Він похмуро ступив уперед — прямісінько на другу лінію захисту якої я не помітив[51]. З дому долинув гучний сигнал, що складався, напевно, з доброї дюжини дзвоників. Увесь цей шум лунав кілька секунд. Натаніель вирячився на мене, я — на нього. Та перш ніж ми встигли щось удіяти, сигнал ущух, і за дверима загуркотіла защіпка. Двері відчинились, і з-за них вискочив розлючений довготелесий чоловік у ярмулці[52].

— Я ж казав вам! — загорлав він, вибалушивши очі. — Ще зарано! Буде готово лише на світанку! Коли ви вже облишите ме... Ой! — він тільки тепер помітив нас. — Що це за дідько?

— Ви майже вгадали, — відповів я. — Залежить тільки від точки зору.

Я кинувся вперед і повалив його на землю. За мить його руки були вже міцно скручені поясом від халата[53] — для того, щоб запобігти якимось порухам, якими він міг би покликати когось на допомогу[54]. Рота ми йому заткнули клаптем Натаніелевої сорочки — на той випадок, якщо йому заманеться вигукнути закляття. Зробивши це, я поставив його на ноги й штовхнув назад у двері — і все це перше, ніж мій господар встиг роззявити рота, щоб віддати наказ. Ось який швидкий буває джин, коли це потрібної

— Бачив? — гордовито промовив я. — І майже без усякого насильства!

Мій хазяїн заморгав:

— Ти мені зіпсував сорочку! Роздер її навпіл!

— Ой, яке лихо! — відповів я. — Зачини краще двері. Побалакати можна і всередині.

Зачинивши за собою двері, ми дістали змогу озирнутися. Стан будинку пана Кавки найлегше було описати словами «вчене безладдя». Усю підлогу й меблі в помешканні було захаращено книжками й сторінками рукописів: подекуди вони утворювали культурний шар з кілька дюймів завтовшки. Всі ці папери й книжки було затягнуто тонкою пеленою з пороху, ручок та пер і вкрито численними темними й смердючими плямами, судячи з усього — рештками обідів чарівника за кілька останніх місяців. Під усім цим мотлохом було поховано великий письмовий стіл, крісло, шкіряну канапу і — в кутку — простенький прямокутний умивальник із одним-єдиним краном. В умивальнику теж заблукали кілька аркушів пергаменту.

Вочевидь, увесь перший поверх будинку займала ця єдина кімната. Вікно в протилежній стіні визирало на схил пагорба й дивилося в нічну пітьму: крізь нього видніли далекі вогники нижнього міста. Дерев’яна драбина вела до ляди в стелі — то був, напевно, вхід до спальні. Скидалось, однак, на те, що останнім часом чарівник там узагалі не бував. Придивившись пильніше, я помітив, що під очима в нього набрякли сірі зморшки, а щоки пожовкли від утоми. До того ж він був сухорлявий, як тріска, і згорблений, ніби йому геть бракувало сил.

Одне слово, видовище було не дуже приємне — що сам чарівник, що його кімната. Та водночас саме тут і ховалося джерело магії, що відлунювало на всіх сімох рівнях. Я відчував його ясніше, ніж досі. Мені аж зуби цокотіли.

—Ану, посади його, — наказав мій хазяїн. — Можна сюди, на канапу. Тільки скинь це сміття на підлогу. Отак.

Сам він умостився на краєчку стола, однією ногою стоячи на підлозі, а другою невимушено гойдаючи в повітрі.

— Отже, пане Кавко, — провадив він, звертаючись до свого полоненого бездоганною чеською мовою, — в мене мало часу. Сподіваюсь, ви допоможете мені.

Чарівник зирив на нього втомленими очима. Почувши ці слова, він помітно стенув плечима.

— Мушу попередити вас, — вів далі хлопчина. — Я — могутній маг. Під моєю владою численні страхітливі сутності. Ця істота, яку ви бачите перед собою, — тут я розправив плечі й погрозливо випнув груди, — лише один з найслабших і наймізерніших моїх рабів, — тепер я згорбився й скулився. — Якщо ви не надасте мені потрібних відомостей, нарікайте на себе.

Пан Кавка видав якийсь невиразний звук. Він хитнув головою й вирячив очі. Хлопець поглянув на мене:

— Як по-твоєму, що це означає?

— Звідки я знаю? Витягни кляп і розпитай його до ладу.

— Гаразд. Але якщо він промовить хоч частину якогось закляття, вбий його тут-таки!

На додачу до цієї погрози хлопчисько спробував люто скривитися, та обличчя в нього зробилося таке, ніби йому дошкуляє виразка. Я витяг кляп. Чарівник кілька хвилин кашляв і плювався. Нічого розумного він досі не говорив.

Натаніель постукав кісточками пальців об вільний від паперів краєчок стола: