Кузьма ж мене вразив тим, що виявив раптом потужний розум, хоча раніше в дискурсах із Созонтом удавав себе за простого й немудрого. Так само сильний розум був і в юнака, тобто виходило, що всі ми однаковою мірою книжники, але чи ж фарисеї? Созонт-диякон принаймні себе фарисеєм учинив, перед цим вивищуючи правдивість, але раптом правдивим бути не захотів, як тільки війнуло хвилею небезпеки; отже, певною мірою, лукавив, а чи не є лукавство у певних випадках розумом? Святий Павло, принаймні у посланні до ефесян, прирівнював лукавство до омани, що веде до хитрого блуду. Чи був фарисеєм я та й Павло? Безсумнівно, бо ні я, ані Павло не забажали відвертості з юнаком, який виявив нетерпимість до сумніву, і від диспуту просто відмовилися. Чи був фарисеєм сам юнак, сказати поки що годі, надто мало його знали, але після останнього дискурсу я почав відчувати до нього пошану: коли в розмові із Созонтом сильнішу мисельну потугу виявив юнак (так принаймні дияконові через його фарисейство захотілося), то в змаганні із Кузьмою плац потреби [13] залишився за Кузьмою.
Отож ми пішли далі й ішли певний час мовчки, і, поки дійшли до болота, мовчанку тільки раз порушив-таки Созонт.
– Вибач, брате, – сказав, але йдемо стільки часу разом і не знаємо твого імені.
– Теодорит, – коротко відказав, не зупиняючись і не обертаючись, юнак.
Зате зупинився вражено Созонт, притому так, ніби ноги в землю вкопалися. Ми були вражені також, адже Теодоритом звали, як уже згадувалося, агіографа Симеона Стовпника, єпископа кирського, який оповів про святого у книзі "Боголюбиві", в главі 26-й. Згадав цей Теодорит і Антонія, одного з наближених Микити, а учнем і агіографом Симеона Стовпника також був Антоній. Гадаю, саме це і вразило так сильно Созонта-диякона, адже тут ніби заходило на якусь вигадливу й химерну гру, в яку ми мимовільно включалися. Коли б мої здогади справдилися, то цього нового Теодорита так само, як усіх нас, за винятком Кузьми, безсумнівно, можна було б назвати фарисеєм. Але не поспішатиму, аби не бути грішним, ніж хотілося б.
Цей розділ має бути тринадцятим, бо число тринадцять – диявольське, а ми на тому болоті пережили душевне по трясіння, жах від якого не вимивається в мене й зараз, коли мережу ці рядки, бо якщо раніше блукали в лабіринтах, із яких добре знали вихід, а блукання наші – роздуми, забави мисельні та й оповідки – були лишень цікавою грою, в яку ми гралися, ніби дорослі діти, то там, на болоті, пізнали страх не навіяний, а справжній.
Саме болото було дивовижне – безмежна площина з водяними плесами, острівцями, купинами, поросла рідкими, невисокими деревцями – вільха та берізки, – з очеретяними хащами, густо пахло тут прогнилою водою.
Над головою з’явилася сорока й заскрекотала – ця сорока потім супроводжувала нас проздовж усієї дороги. Теодорит, перш ніж ступити у воду, підняв із трави міцну, високу, очевидно, ним-таки покинуту тут палицю й наказав нам ви рубати подібні палиці й собі, бо наші подорожні для переходу не годилися як замалі. Созонт мав у мішку невелику сокиру, тож із цим упоралися легко. Теодорит уклякнув на молитву, а ми разом із ним – молилися старанно й щиро, бо в кожного з’явилася непевність, у мене принаймні напевне.
– Стежка може бути вузька й хитка, через це ідіть за мною крок у крок. Спершу намацайте твердь, а тоді ставайте. І, тільки міцно опершись ногою, пересувайте вільну.
Виладнувалися так: перший ішов Теодорит, за ним Созонт-диякон, потім Павло, за Павлом я, Кузьма ззаду. Созонт пішов перед Павлом, був-бо грубший за нас і хотів вивірити стежку своєю вагою, мені ж наказав стежити за Павлом, щоб, Боже борони, не вдарила його падуча в дорозі. Кузьму, гадаю, Созонт поставив останнім, щоб віддалити від Теодорита – мусив-бо зважати на погрозливі нахвалки юнака. Той же у наше уладження не втручався; зрештою сміливо ступив у воду, і ми пішли вервечкою, один з одним, неквапно переступаючи ногами. Стежка виявилася досить тверда, але збурена вода пухирилася й видавала із себе сопух, який діяв на мене, а може, й на інших запаморочливо. Теодорит же ішов упевнено, хоч і обережно, ні разу в наш бік не озирнувшись; ясна річ, що ніяких балачок не вели. Часом вибредали на острівця і робили перепочинок. Над нами набридливо й невідступно простувала, скрекочучи, сорока, і в тому скрекоті також була якась невиясна тривога, хоч на одному з острівців під час перепочинку Теодорит сказав, що ця сорока – перший йому провідник, коли треба бути обережнішим.
