Ліс, із якого вийшли, швидко згубився із визору, і ми опинилися між болотяного моря, в усі кінці не видно було країв, а тільки напівпрозорі, хирляві деревця чи купиння очерету. Над нами вилася хмара комарів і боляче жалила в обличчя та руки, на пораду Теодорита, ми омивали вряди-годи відсолонені місця водою, від чого болотяний смак стояв на вустах. Але йшли ми поки що без пригод; стежка нас утримувала, Павло був спокійний, важче мався Кузьма, бо наша подорожня одежа хоронила тіла від комарів надійно, а в нього – блага і з дірками, а коли вибредав на острівця, то здирав із босих ніг і з голінок п’явок, від чого литки його кровоточили, але він до такої придибенції звик і начебто відчував від того задоволення: і тепер уважав, що п’явка доброї крові не смокче, а тільки зіпсовану; щодо комарів він такого переконання не мав, обличчя й шия його порозпухали від комариних укусів, хоча він змочував їх водою. Час тягся невимовно повільно, над головою стояло сонце, небо чисте, без жодної хмарини, але спека нам не дошкуляла, бо мокли весь час у воді, яка, хоч і тепла, достатньо нас освіжала.
Так ішли цілий день, нарешті вибралися на більшого острівця, де назбирали хмизу і нарубали гілок із сухостійного дерева, – запалили вогонь на кострищі, де, певне, не раз палили ватру перегрини, які пробиралися через болото до святого Микити. Тут зварили кулешу й поїли всі, окрім Теодорита, який сказав, що він їсть тільки самий хліб та воду, – ми хлібом його й пригостили, але і його їв неохоче. Дивно було те, що комарі його не чіпали, хоч мав голі руки, шию й обличчя. Поївши хліба, він стояв, уклякнувши на молитві, але молився не голосно, а подумки: вуста ворушилися, очі мертво розширені, шкіра обличчя жовта, як пергамен, на якому я стільки написав слів та намалював орнаментів і малюнків.
Сорока над головою безупинно скрекотала, в цей час до неї долучилася друга, в подальшій дорозі вже супроводжувало нас їх дві. У час цього великого відпочинку Созонт попро сив, щоб Теодорит розповів нам ще кілька історій про святого Микиту. Той згідливо кивнув головою і повідав історію про матір преподобного Катерину, яка після смерті чоловіка вирішила розшукати сина, бо він у них одинак і нікому стало вести в Черняхові господарства. Довго блукала, розпитувала і, не знаючи, що святий Микита її син, вирішила дістатися до нього, пішовши, як оце ми, через болото. Микита спершу не хотів до неї признатися й говорити, сказавши, що жінкам тут не місце. Мати відійшла з його визору й там сиділа плачучи, бо материнське серце не відпускало її з цього місця. Тоді святий вирішив до неї признатися і послав Теодорита, щоб їй сказав:
– Я твій син, котрого шукаєш, але не сподівайся, що по вернуся, бо від світу я відрікся. Не журися за мною, мати моя, коли будемо достойні, побачимось ув іншому місці, кращому, на небесах.
Але вона, пізнавши, що віднайшла сина, заволала, й за кричала, і заголосила, просячи побачитись із ним. Тоді блаженний удруге послав Теодорита і мовив через нього:
– Почекай трохи, мати моя, в мовчанні. Можеш виглядати мене від загорожі.
І вона лягла біля воріт загорожі й пролежала там, не беручи ані їжі, ані питва, три дні й три ночі. А вранці четвертого дня послала до сина сказати, що, коли не спуститься до неї, щоб побачитись і перемовитися словом, вона помре. Але й тоді не спустився до неї блаженний, і вона тихо й безмовно віддала свій дух Господу. Коли про те довідався преподобний, звелів принести її до стовпа і, згори дивлячись на неї, молився із сльозами. І впали його сльози на мертве обличчя матері, і тіло її здригнулося, а вуста всміхнулися; саме ж лице засвітилося неземним світлом. Поховали її перед стовпом, звістив Теодорит, і могилу ту можна всім бачити. Святий же поминає її й досі двічі на день.
Тоді звівся на ноги Кузьма і спитав:
– А як же із заповіддю Божою? Сказав Соломон: "Син безумний – погибель для батьків його, хата ж і маєток – спадщина батьків". І Павло віщав, що неслухняні батькам – це все одно що обмовники, богоненависники, напасники, чваньки й винахідники зла. А в посланні до ефесян він прямо сказав: "Діти, слухайте своїх батьків у Господі, бо це справедливе! Шануй свого батька та матір – це перша заповідь із обітницею".
Теодорит стояв навколішках, ніби стовп нерушний.
– Святий Микита матір свою пошанував, – мовив, дивлячись мертвими очима. – Але не забував він і слів Христа: "Немає такого, щоб покинув свій дім, або дружину, чи братів, чи батьків, чи дітей ради Божого Царства і не одержав би значно більш цього часу, а в віці наступнім – життя вічне".
– Отже, для більшої вигоди треба переступити першу Божу заповідь? – спитав гостро Кузьма.
– Скажу тобі словами ж Христа: "Маловірний, чому усумнівся?"
– Бо маю розум у голові, – сказав Кузьма. – І бачу, що тут одна істина побиває іншу.
– Твій розум – це тьма єретична, – сказав Теодорит і зітхнув. – Істина не в розумі, а у вірі.
– Чого ж варта віра без розуму?
– Всього! – сказав Теодорит. – Дивись, як їдять твоє розумне лице комарі, Божі тварі. А мене не їдять, бо я у вірі, а ти у сумніві.
