– Сам себе, – мовив Теодорит. – З острова має піти геть, тобто пущений буде перейти Око Прірви. Коли перейде, його щастя, коли, ж ні, прийме покару. Каратимемо не ми, а Господь.
– Ваші слова чіткі і все роз’яснюють, – сказав Созонт. – Не маю жодних підстав вам не вірити.
– Тоді перейдімо до того, ради чого прийшли, – сказав Антоній. – А прийшли оповісти тобі, брате Созонте, для писання твого, що знаємо про святого Микиту. Чи записуватимеш, чи візьмеш у пам’ять?
– Все досі оповіджене записую, – сказав Созонт, вий маючи оправлену в шкіру книжицю, – хоч не все почуте записати встиг. Прочитати вам?
– Ні, – мовив Антоній. – Перекажи тобою освоєне.
– Гаразд, – озвався Созонт. – Про дитинство та юність у Черняхові, про пробуття в Жидачівському монастирі, про життя в криниці і на горі, про відхід на цей острів і стояння на стовпі – це житійні теми, вони в мене записані. Тепер про чуда: про спитування, про підступ диявола, про матір святого Катерину, про здобуття солодкої води з болота; про жінку, що випила з водою змію, про змія-полоза, який поранив собі око; про лань, яку вбили паломники, – тут ще не все мною записане. Сам я був свідком двох чуд: загибель нашого співподорожанина Кузьми, який не виявив віри у святого Микиту; смерть, а перед цим розкаяння розбійника; пророцтва святого про голод та моровицю й сарану. Оце і все.
Микитині учні слухали перелік з посиленою увагою.
– Теми розклав ти добре, але недостатньо, – сказав Теодорит, – бо знаєш не все. Отже, коли твоя згода, розпалимо тут, біля вас, вогонь, і хай кожен із учнів святого, окрім мене – я своє оповів, – розкаже по одному чуду святого Микити. Тоді звіримо, чи не залишилося чогось незаписаного, – матимеш змогу упевнитись, що своє послушання виконав. Хто тобі його давав?
– Уже казав: святі отці київські. Маю намір, переписавши Києво-Печерського патерика у Касіяновому відписі, докласти сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві на нашій землі. Для цього я й мандрую й турбую розпитами людей.
– Боговгодне діло чиниш, – сказав Теодорит, – ми раді тобі допомогти.
Усі кинулися збирати хмиз, і через певний час запалало вогнище. Ми розсілися довкола, хто як міг, і почалися оповідки.
Антоній розповів про одного жовніра із оружного супроводу князя Костянтина Острозького, який привів до святого, власне, приніс на плечах, був-бо велетенського зросту й вельми потужний, свого розслабленого брата. Жовніра того звали Спиридоном Чайкою, і він молив святого про зцілення брата. Преподобний же відрікався, бо не бажає зцілювати тілесних недугів, а тільки духовні. Тоді Спиридон Чайка заявив, що хвороба його брата не тілесна, а духовна, бо батьки їхні на старість були спокушені бісом і перейшли в аріянську єресь, через це він гадає, що брат постраджав через батьківські гріхи, в яких обидва родичі пробували. Тоді святий звелів принести розслабленого до стовпа й запитав:
– Чи відрікаєшся злочестя батьків своїх? Той відрікся, тоді знову запитав блаженний:
– Чи віруєш в Отця, і Сина, і Святого Духа? Розслаблений потвердив і це. Відтак блаженний наказав:
– Тепер устань. Тебе сюди брат приніс, а ти матимеш стільки сили, що понесеш брата...
