– Мовив правду, – голос у Теодорита був розважно-повільний. – Святий Микита живе не для світу, чому ж має уздоровлювати людей для життя у світі? Лікує рани й вади душевні, власне, духовні, а не тілесні. Тілесні – уломність, почварство, слабкоум’я, як і здоров’я, силу, – дає людині Господь, і не належить нам у його волю втручатися. Духовне ж людина здобуває собі сама, і тут святий Микита допомогти може й хоче. Але людина має прийти до нього з вірою, я це вам уже говорив.
– Сказав карлик, – мовив Созонт, – що не всі люди, які сюди приходять, звідсіля відходять. Є такі, що їх пожирає Око Прірви. Чи вони тут вмирають чи їх убивають.?
– І це правда, – сказав розважно Теодорит. – На ваших очах Око Прірви пожерло Кузьму, которий богохульствував і ярісно не виявляв віри в святого, і не я його вбив. Буває, що тут люди вмирають, як і в цілому світі, не перемігши тілесних болячок. Убиваємо ж тільки тих, хто цього просить, – так, до речі, загинув на очах у брата Михайла розбійник. Потверди, брате Михайле, що розбійник прохав у святого смерті.
– Так було, – мовив я.
– Чинимо це завжди на очах людських, щоб мати без сумнівних свідків, ніколи не ховано і не через свою озлобу чи несприйняття. Окрім того, ніколи не вбиваємо зі своєї волі; тільки тоді, коли святий пророчо підтвердить, що приречений дійшов кінця життя. Тобто звільняємо людину від зайвих мук. Що було б, коли б розбійника забрали селяни, самі знаєте.
Він казав правду: злодія нещадно б мучили, а тоді забили б.
– Як розбійник вивідав стежку через болото й Око Прірви? – запитав Созонт.
– Стежку місцеві люди знають, з них і провідники для паломників. Ти, брате Созонте, сам провів селян до Ока Прірви й бачив, що вони пішли без нашої помочі. Цей же злодій у нас бував. Хотів забрати наше золото й гроші, яких ми ніколи не мали, принаймні золота чи коштовностей. Перерив цілого острова, навіть до святого лазив, але впав із драбини і зламав ногу. Тоді й відійшов зі своїми людьми.
– Чому ж його не пожерло Око Прірви? – спитав Павло.
– Ми Окові Прірви давати наказів не сміємо, а людей попереджаємо, як попереджали вас і Кузьму. В його волі брати людину чи не брати.
– Око Прірви, очевидно, не взяло його тому, – сказав Симеон, вищий за інших юнак, – щоб він прийшов сюди на покаяння й поніс тут кару. Так воно й сталося.
– Ми не бажаємо кривомисля і перекручень, – сказав Антоній. – Через це свої сумніви й думки нам відкривайте – ми відкриті перед вами.
– Чи було таке, щоб хтось із прибульців був затриманий не зі своєї волі? – спитав Созонт.
– Такого не було й бути не може, – сказав Теодорит.
– Що таке Око Прірви? – запитав я, бо це мене найбільше цікавило.
– Це те, чого ні ви, ні ми збагнути не можемо, – сказав Теодорит.
– По-моєму, це Божий остережний дух, що бере нас, безпомічних, перед злом світу, – сказав Георгій, зовсім білий юнак, біле в нього було волосся, брови, вії й порость на відкритих руках.
– Чи багато людей воно забрало? – спитав Созонт.
– Ми рахунку недостойних людей не ведемо, – відповів Теодорит. – Нехай їх рахує Господь.
– Розбійника ви також кинули туди? – спитав Павло.
– У нас на острові лишень одна могила – матері святого Микити. Померлих здебільшого забирають родичі, котрі їх перед цим привели, а коли родичів нема чи друзів, кидаємо покійника в Око Прірви.
– Кидаєте з тягарем чи просто так? – спитав Созонт.
– Просто так, – мовив Теодорит.
– І ніколи трупи не спливають?
– Не було такого й разу, – сказав Антоній. – Гадаю, що в Оці Прірви живе якийсь дивний водяний звір, його бачив тільки раз Никифор. Розкажи, Никифоре.
Никифор мав кругле, трохи розкосе обличчя, приплюсну-того носа й повні губи. Він оповів, що якось вийшов до Ока Прірви, гуляючи й розмірковуючи про діла Господні, спинився на березі замислений, і тут раптом збурилася вода й на поверхню випливла кругла спина з роговими плавниками. Це тривало, однак, тільки мить, спина зникла, озером пішли кола, а згодом усе заспокоїлося.
– А я вважаю, – сказав Теодорит, – що в Оці Прірви живе вилікуваний святий Микитою вуж-полоз.
– Як бачиш, – сказав, усміхнувшись, Антоній, – ми й самі того добре не знаємо.
– Коли набираєте воду з озера, – спитав Созонт, – чи не нападав на вас звір?
– Знаючи по звіра чи змія, воду набираємо самі. Але ні разу на нас не напав, – мовив Антоній. – Чи всі у вас запитання?
– Ще одне, – прорік Созонт. – Чи не каратимуть карлика за те, що усякого наговорив?
Микитині учні здивовано перезирнулися.
– Чого б мали його карати? – мовив Антоній. – Брат Теодорит зголосив, що все ним повідане правда.
– Але нас непокоїть у цьому карлику інше, – проказав Теодорит. – Сестра Марта звістила, що він крутиться довкола жіночого табору і підкликає до себе одну карлицю. Блуд же у нас суворо засуджується – не може бути місця похотям у святому місці.
– Коли він зогрішить, як його покараєте? – спитав Созонт.
– Спробуємо напоумити, – сказав Антоній. – Можете й ви його застерегти, як познайомлені.
– Поки йде залицяння, його не чіпатимуть. Кара прийде тоді, коли блуд звершиться.
– Хто і як каратиме? – спитав Созонт.
