Олена сиділа на кінчику стільця. Її ліва рука нависла над малою октавою, під пальцями глухо провертався важкий, потужний, недобрий механізм (так принаймні почулося Аспірину), а права рука хотіла жити й боролася за життя. Долаючи гул невидимих шестерень, випліталася тема, видряпувалася, ніби по слизьких стінках криниці. У якусь мить Аспірину примарився ля-мінорний концерт Ґріґа, та лише на секунду: Аспірин ніколи не чув такої музики, мало того, не був певен, що це музика, а не щось інше.
Оленині руки, маленькі, з обгризеними нігтями, видобували з фабричного піаніно інформацію, якою дівчинка одинадцяти років не могла, не повинна була володіти. Аспірин слухав, по шкірі бігли мурашки, вода капала зі складеної парасольки на паркет. Олена грала про світ, яким вона його бачила, і від картини, яка відкривалася зараз Аспірину, перехоплювало подих і тріскалися губи.
Чавунний механізм, провернувшись востаннє, затих. Права Оленина рука впала на клавіші, полежала й зіслизнула, ніби віддавши останні сили. Дівчинка, яка дотепер сиділа прямо, зітхнула і згорбилася, й далі дивлячись перед себе.
Ні слова не кажучи, Аспірин пішов на кухню. Скип’ятив чайник, забув про нього і скип’ятив ще раз. Витяг із холодильника ковбасу, поклав назад. Заварив собі чаю і тільки тоді побачив, що й досі сидить у мокрому плащі й брудних вуличних черевиках.
Прийшла з кімнати Олена. Зупинилася в дверях.
— Що ж нам робити? — запитав Аспірин уголос.
Вона хмикнула — глумливо, буденно, ніби нічого не сталося:
— Одержав візу?
Аспірин похитав головою.
— У понеділок… Олено, скільки тобі років?
Вона знизала плечима:
— Одинадцять.
На кухні знову стало тихо. Аспірин і хотів би заговорити, але слова, які зазвичай лилися з нього без напруги, зараз ніби всі пересохли, зашкарубли і стали поперек горла.
— Плаща зніми, — сказала Олена. — Натоптав тут…
Аспірин підвівся, щоб іти в передпокій, але раптом Олена запитала з дивним виразом:
— Ти хочеш сказати… ти бачив, про що я грала?
— Не бачив, — признався Аспірин. — Напевно… відчував.
— Он воно що, — сказала Олена, і Аспірин знову не збагнув, яка інтонація прослизнула в її голосі.
— Слухай, — почав він. — Цей… хто дав тобі струни. Він тебе захистить, коли що?
— Коли що?
— Ну… вороги нападуть.
— Якщо нападуть вороги, мене захистить Мишко, — спокійно, як дитині, пояснила Олена.
— І як, любі мої, як нам не пощастило з погодою! Але з іншого боку, жовтень — це аж ніяк не травень, ні! Жовтень уже настав, уже гай струшує… буквально все струшує. Я сьогодні бачив гай, що взагалі все струсив, геть усе. І хочеться тепла, звичайного людського тепла, і ось м’яке й тепле «Лапа-Радіо» пропонує вам суперкомфортну, суперосінню музику!
У п’ятницю він відпрацював у клубі без жодного задоволення, без куражу — витягнув сет, як витягають тачку з розкислої глини. У суботу був ранковий етер; час тягнувся, середньовічний курний час. Солодкавим льодяником тягнулася пісенька в етері. Назавжди відбивала в когось, молодого й дурного, спроможність розрізняти півтони й відтінки. Ну і нехай.
Післязавтра йому дадуть візу. Не можуть не дати.
І післязавтра — на крайній випадок, у вівторок — він полетить звідси. Надовго. Може, й назавжди. Кляте дівчисько зі своїм ведмедем усе-таки зламало йому життя.
Він пригадав, як вона грала, й пропустив свій вступ. Пісня давно закінчилася, режисерка матірно лаялася за звуконепроникним склом, а Аспірин дивився перед себе осклянілими очима і намагався збагнути: де він? Що з ним відбувається?
— Дорогі мої… сьогодні субота. «Лапа-Радіо» з вами. Нас чекає півгодини улюбленої народної гри в есемески. Перший із вас, хто надішле повідомлення на телефон… зачекайте-зачекайте, рано хапатися за телефони… ви ще не знаєте, що саме ми хочемо від вас почути. А ви маєте всього лише розкинути мізками й відповісти на запитання: що в акули всередині? Думаємо, надсилаємо повідомлення, переможець отримає… а, я забув, що отримає переможець. Зачекайте… два квитки в кінотеатр «Акула». Ось так. А доки ви відгадуєте загадку — «Плакала береза»!
Він приїхав додому перевтомлений і сердитий. І, ясна річ, не звернув уваги на дивну блідість і зібраність Олени.
По обіді хмари розійшлися, і захід сонця виявився доволі приємним. Коли останні промені заглянули в кухню, Олена взяла скрипку й пішла, на прощання сказавши Аспірину:
— Я скоро.
У суботу в неї не було занять.
Він побачив із вікна, як вона йде подвір’ям — підкреслено рішуче, пружно, ніби долаючи затаєний страх. І, сам не знаючи навіщо, гарячково кинувся вдягатись.
Він наздогнав її на перехресті біля метро. Олена йшла, не обертаючись, і його не бачила.
Вона спустилася в метро, і Аспірин за нею. Ситуація була безглуздою, і він не знав, що казати, якщо Олена його завважить, — але вона і гранати, певно, не завважила б, навіть якби та вибухнула під самим її носом.
