— Мені треба ще багато займатися. — Вона ніби його не чула. — Руки… як дерев’яні. Але якщо бодай два такти зіграла правильно…
— Зачекай. — Аспірин перестав копатися в порожній аптечці. — А якщо ти… тобто коли ти все зіграєш правильно, що буде? Усі, хто тебе почує, накинуться на тебе і битимуть ногами, парасолями, арматурою, чи як?
Вона посміхнулася:
— А ти майстер фантазувати.
— Якщо від двох тактів на тебе накинулася ця тітка!
— Не пощастило. — Олена потерла щоку. — Нічого, Олексію. Мені головне — навчитися добре грати. Мені головне — зіграти пісню від початку до кінця і жодного разу не збитися.
Аспірин сів перед нею — і знову підвівся.
— Послухай, а немає іншого способу знайти твого брата? Якщо людина береться з нізвідки, як… як ти, наприклад, — це ж помітно? Може, пошукати якісь хроніки, бодай хоч переглянути газети тих місяців — про надзвичайні випадки. Може, він у лікарню потрапив або… у божевільню, скажімо. Або в дитячий притулок. Ти ж говорила, що він може бути якого завгодно віку? Може, він узагалі немовля, може, знайда, і чому б не спробувати пошукати його іншим способом, без цих твоїх… струн?
— Це не мої струни.
— Добре. Це його струни. До речі, я не розумію, чому він так легко знайшов тут тебе — а брата знайти не може?
Олена знову торкнулася рукою маківки. Від болю стиснула губи.
— Я тобі все розповіла, Олексію. Все чесно. Просто ти не все розумієш. Мій брат… він, може, тут старенький уже, і не взявся він нізвідки, а прожив життя й пам’ятає. І діти в нього, онуки, дружина — все пам’ятають. Він пам’ятає ще війну… як у підвалі ховалися від бомб… усе пам’ятає, крім того, хто він насправді і навіщо потрапив у цей світ. Не допоможуть твої газетні хроніки.
Невже це правда, подумав Аспірин. Невже я сиджу на власній кухні й ось так, запросто, розмовляю з Оленою про цей світ, про той світ, про переходи туди-сюди й часові парадокси, які при цьому виникають?
— Я сходжу по анальгін, — сказав він приречено.
— Він пригадає себе, коли почує пісню, — сказала Олена, думаючи про своє.
— Почує? А якщо його не буде поруч? Якщо він за тисячі кілометрів?
— Він тут. — Олена перестала посміхатися. — Я пішла тією ж дорогою. Він неодмінно тут, поруч.
— Ти гадаєш, у тому переході все місто тусується? А якби й так… Тобі з ранку до ночі доведеться грати цю пісню, щоб він почув!
— Ні. Якщо я зіграю — один раз, але тільки без помилок — він з’явиться, де б не був.
Аспірин умився з кухонного крана. Раптом завмер, вражений.
— А скільки триває ця пісня? Якщо її грати від початку до кінця?
Олена мовчала.
— Скільки? — запитав Аспірин і сам себе не почув.
— Сто сімдесят три хвилини, якщо в швидкому темпі, — понуро сказала Олена. — Я ж кажу, Олексію, мені ще вчитися і вчитися, а ти… «Скільки можна пиляти свою скрипку…»
— Вибач, — пробурмотів Аспірин.
— Доброго вечора, — сказала сусідка Ірина. Очевидно, вона щойно прийшла з вулиці: на ній був теплий спортивний костюм і тапочки. У кутку в передпокої стояли брудні мокрі кросівки.
— Пробачте, — почав Аспірин. — Це вже стало доброю традицією… вірніше, поганою традицією, але Олені потрібен анальгін, а в мене знову немає.
Ірина зітхнула. Хотіла сказати, певно, як це безвідповідально: виховувати дитину й не мати в аптечці елементарних ліків. Не сказала, спасибі їй, просто пройшла на кухню і за хвилину повернулася з аптечною упаковкою.
— Спасибі, — сердечно подякував Аспірин. — Я поверну, слово честі. І в себе заведу. Просто так сталося зненацька…
— А що з Оленою?
— Голову розбили.
— Як?!
Аспірин зам’явся.
— Ну, знаєте… діти, буває. Ми вже були в лікаря, струсу немає, так що…
— Олена дуже своєрідна дитина, — пробурмотіла Ірина.
— Ви теж завважили?
Кілька секунд вони дивилися одне одному в очі.
— А як ви? — ніяково запитав Аспірин. — Як… життя?
— Так собі. Звичайно. Працюю.
— Бігаєте? — Аспірин кивнув на кросівки.
— Так, — відсторонено сказала Ірина. — Треба, знаєте, бути у формі. Бігаю. А ви йдіть до Олени, треба ж дати їй ліки.
— Йду. — Аспірин відступив за двері. — Дякую. Ви, це… телефонуйте, коли що…
— Коли що? — перепитала вона глумливо.
— Просто так, — повторив Аспірин. — Телефонуйте.
Олена змотувала струни. Дві вже лежали в пакетику, третя звивалася в Олениних пальцях. Четверта, на оголеній скрипці, чекала своєї черги.
— Ось. — Він простягнув таблетку і склянку води.
Олена випила.
— Як вона там? — запитала, згортаючи струну.
— Ірина? Бігає.
— Це погано.
— Це добре, — непевно заперечив Аспірин. — Здоров’я, форма…
— О десятій годині вечора? У темноті, в дощ?
— А ти звідки знаєш, що в темноті і в дощ? — Аспірин більше не мав сил дивуватися.
— Я бачила вчора. — Олена повернула кілочок, вивільняючи останню, четверту, струну. — І позавчора. Вона бігає по вечорах навколо будинку.
— Може, в інший час їй ніколи…
— Ні. Просто їй особливо зле по вечорах, — відрізала Олена.
У понеділок йому дали візу.
Він сунув паспорт у нагрудну кишеню і вийшов на вулицю, де падав із неба вже не дощ, а перший біленький мокрий сніг. Далі все було просто — встигнути на рейс. Чи принаймні взяти квиток на завтра.
