Мелодія обірвалась. Одразу відновився рух: хтось поспішив у справах, підкреслено метушливо й незалежно. Хтось, навпаки, метнувся ближче: подивитися. Чоловік у чорній куртці підхопив Олену — вона встояла на ногах і втримала скрипку, хоча по лобі в неї одразу ж побігла цівка крові.
— Ви чого?! — гаркнув чоловік. — Ви що? Зараз у міліцію…
Жінка з парасолькою скалилась, як персонаж із фільму жахів:
— Я тобі покажу міліцію! Цю… сучку… цю… гидоту смердючу приберіть звідси! Розвелося тут…
Аспірин підскочив до Олени. Вона стояла, дуже бліда, із розмазаною по лобі кров’ю, але не непритомніла і навіть, здається, злегка посміхалася. Аспірин спробував забрати в неї скрипку — простіше було б вирвати кролика з пащі крокодила.
Жінка вигукнула ще щось, шиплячи і задихаючись від ненависті, а тоді раптом, ніби про щось згадавши, кинулася бігти й незабаром зникла в юрбі. Хтось із зацікавлених, тих, що зібралися біля місця події, спробував схопити її за рукав, але вона струсила із себе поборників справедливості, як досвідчений сікач собак, що вчепилися в шкіру, і зникла.
Чоловік у чорній куртці вражено обернувся до Аспірина:
— От блін!
Аспірин підняв із землі скрипковий футляр. Простягнув Олені; вона без слів уклала на місце скрипку й смичок. Аспірин закрив засувки, і Олена одразу обняла футляр, як улюблену ляльку Аспірин підхопив дівчисько за комір і потягнув із переходу — нагору.
Ні про що не випадало думати. Усе вийшло саме собою: в аптечному кіоску він купив бинтів, упіймав таксі (добре, хоч гаманець знайшовся в кишені плаща) і велів їхати в найближчий травмопункт. Черги не було. Хірург, дядечко середнього віку, оглянув Олену (чорна сатинова подушечка все ще висіла в неї на шиї), виявив, що струсу немає, просто розсічено шкіру голови. Під місцевою анестезією наклав один шов (косметично) і зробив укол від правця. Олена, здавалося, зовсім не звертала уваги на біль.
— Ти як солдат, — із повагою сказав дядечко-хірург.
— Якби ж то, — тихо відповіла йому Олена.
Бліда й перев’язана, вона виглядала жалюгідно.
— Навіщо ти за мною йшов?
Аспірин зітхнув.
— Я гадав, тобі призначили зустріч. Віскас.
— Хто?
— Той чоловік, що обіцяв зіпсувати нам життя.
— А… — Олена ледь посміхнулася. — Дурниці.
Вони сиділи на кухні. Розкритий скрипковий футляр лежав між ними — на вільному стільці. Аспірин придивився: струни в скрипки були… На перший погляд, звичайні струни. Металеві. З тьмяним срібним блиском.
— Так, — сказала Олена й заплющила очі. — Я поставила його струни. Я боялася… одним словом, у мене трішечки вийшло.
— Вийшло? — перепитав Аспірин із гірким сарказмом.
— Ти ж чув, — тихо відповіла Олена.
Аспірина пересмикнуло.
— Що це було?
— Його пісня. Перші кілька тактів.
— А ця божевільна тітка…
— Вона не божевільна. Її пройняло.
— По-моєму, там усіх пройняло, — помовчавши, припустив Аспірин.
Олена кивнула.
— Розумієш, ця пісня, якщо її правильно зіграти, вона… як світло для сліпого. І всі сліпі раптом розуміють, що ніколи не бачили світла — і не побачать, і найстрашніше, що ніхто в цьому не винен, а тільки вони самі. Це для них гидотно, бридко, вони ненавидять це — чуже, шкідливе… Та жінка, вона… їй це, може, фізично боляче й неприємно — розуміти, що могла б, могла, але не захотіла, або побоялася, або духу забракло… Розумієш?
— Ні.
— Ця пісня досконала, — тихо сказала Олена. — Звучить у світі, де досконалості немає.
Цокав годинник. Було доволі пізно; десь у клубі нервувала й сердилася Женця, із якою Аспірин мав сьогодні зустрітися. Телефонувала йому додому і на мобільний — а він відключив усі телефони, «абонент недоступний», ось так.
— За це вона тебе уперіщила по макітрі? За досконалість?
— Вона хотіла, щоб я заткнулася.
— Могла як-небудь інакше…
— Не могла. Вона сама зараз не розуміє, що на неї найшло. Хвилюється.
— Ага. Пожалій її.
— А чого її жаліти? Вона вже завтра вирішить, що так і слід. Вона дуже втомлюється на роботі, аврал, нерви, екологія, слабке здоров’я, а тут ці, понаїхали тут, жебраки, голозаді, антисанітарія, вдають із себе…
Олена говорила на одному подиху, ледь усміхалася, але Аспірину раптом стало страшно.
— Звідки ти знаєш? Звідкіля ти — усе це — знаєш?!
Вона посміхнулася ширше. Нічого не відповіла.
Аспірин спробував пригадати почуття, що охопило його при звуках Олениної скрипки. Мабуть, це був усе-таки страх. Секундний… ніби приснилося провалля. Але огиди, як у тієї жінки, ненависті, що затьмарює розум, не було й близько. Цікаво, що було б, якби Олена грала далі?
— Може, налити тобі коньяку?
Олена заперечливо покрутила головою:
— Мені не можна. Запропонуй Мишкові меду.
Аспірин поморщився, хотів щось сказати — і раптом осікся.
— А ти наперед знала, що тебе битимуть?
— Чому ти так вирішив?
— Ти не взяла Мишка!
Олена зітхнула.
— Ні, я не знала, чесно кажучи, що так буде. Я гадала, може, хтось лаятиме чи за руку схопить… А Мишко — йому ж не поясниш.
Вона обережно торкнулася рукою забинтованої маківки.
— Болить?
— Відходить анестезія. Нічого.
— Треба анальгіну. Або ще чогось. Як же ти будеш спати?
