Аспірин давно вже не їздив у метро. Він забув, як тут задушливо, які похмурі й жорсткі обличчя в цих людей — його щоденних слухачів. І хто ще насмілиться дорікнути йому, Аспірину, що він, тупий базіка, робить їхнє життя трішечки різноманітнішим, ледь-ледь яскравішим?
Олена стояла, притулившись до дверей спиною, хоча на склі ясно було написано «Не притулятися». У дитинстві Аспірин, убиваючи час у вагоні, полюбляв складати нове слово з цих білих літер, виходило і «теля», і «тир», і «турист», і багато чого виходило, усього й не пригадаєш.
Олена не шукала розваг. Стояла, набурмосившись, притискаючи до грудей футляр зі скрипкою. Аспірин тепер тільки зміркував: а Мишка ж немає! Уперше за багато днів Олена вийшла з дому без плюшевого друга й охоронця!
Він оглянувся. Всі обличчя у вагоні видалися йому підозрілими й недобрими.
Куди вона їде?
Міг Віскас призначити їй зустріч, виманити на побачення — без Мишка? Міг. Що завгодно міг. Доки Аспірин пасталакав ув етері…
Від спеки й духоти він швидко втомився і спітнів. Ще не пізно було підійти до Олени, зізнатися в шпигунстві й витягнути з неї правду. Якщо вдасться, звісно. Не пустити, залякати, силоміць потягнути додому…
А може, все-таки простежити й з’ясувати, хто й куди її намагається виманити?
На наступній зупинці вагон заповнився людьми майже ущерть. Аспірину довелося стояти на пальчиках, щоб не випустити Олену з поля зору. Вона й далі стояла, зіщулившись, дивлячись перед себе — нервувала. Їй теж було не по собі. Двері вагона знову відчинилися, завертівся людський вир, і Аспірин ледь не проґавив її.
Олена рвучко кинулася до виходу. Аспірин — за нею. Роздратовано, по-бабськи лайнулася дівиця на шпильках. Аспірин притримав двері, що вже з’їжджалися, й вистрибнув на перон — Олену відносило в юрбі.
То вповільнюючи крок, то лавіруючи серед перехожих, Аспірин нагнав її й пішов назирці за десяток кроків за її спиною. Олені досить було озирнутися, щоб виявити стеження, але вона не озиралася.
Так вони вийшли з метро й опинились у величезному підземному переході. Олена крокувала все менш рішуче. Аспірин був майже певен, що вона роздумає й поверне назад, але Олена струсила головою, ніби наказуючи собі забути про малодушність, і рушила далі підземною кишкою — повз аптечний кіоск, повз вхід у закусочну, повз щокатого хлопця, що торгував заводними іграшками (механічні котики-монстри надсадно пищали, блискаючи зеленими лампочками очей, а солдати в камуфляжі повзли й стріляли). Олена вийшла на перехрестя, де сходилися два підземні людські потоки, і зупинилася біля автомата з напоями.
Аспірин теж зупинився. Отже, зустріч призначено тут? У переході, напівтемному людному місці, на протязі?
Олена присіла навпочіпки і поклала скрипковий футляр перед собою на асфальт. Розстебнула куртку. Відкинула кришку футляра, витягла подушку на зав’язках і звичним рухом пов’язала на шию.
Аспірин спостерігав за нею, вже здогадуючись, що вона буде далі робити, відчуваючи одночасно полегшення, роздратування і злість. Не було призначено жодної зустрічі, дівчисько просто жебракує в переході зі скрипкою!
Олена витягла інструмент. Перехожі йшли, іноді повертаючи до дівчинки голову, Аспірин бачив лише потилиці.
Олена підняла скрипку до підборіддя. Взяла смичок. Аспірин уперше завважив, як легко й красиво лежать на смичку її пальці.
Вона постояла кілька секунд — і заграла. Аспірин сподівався почути все, що завгодно, але не відверто фальшивий, різкий звук, що вирвався з-під смичка.
Перехожі йшли, ні на що не звертаючи уваги. Олена опустила руки й постояла так із хвилину, може, більше. Аспірин бачив — або радше відчував — як вона намагається вгамувати тремтіння в руках і як це в неї не одразу, але все-таки виходить.
Вона глибоко вдихнула. Знову підняла скрипку, провела смичком. Чи пальці відмовлялися слугувати Олені, чи музичний матеріал, за який вона взялася, був занадто складний, але звуки, що залунали під вогкими підземними склепіннями, викликали здивування: здавалося, дитина уперше взяла до рук інструмент.
Перехожі йшли.
Аспірин відійшов убік і став за рогом кіоска. Неподалік нявкали фальшиві кошенята і тріскотіли автоматами солдати-роботи. Шелестіли, торкаючись асфальту, сотні підборів. Олена водила смичком по струнах, повторюючи й повторюючи все те ж поєднання звуків, і раптом із надсадного учнівського скрипу вирвалася мелодія.
Це тривало секунд п’ять, а може, і всі десять. Дитяча скрипка заревіла потужно й страшно. Люди, які двома байдужими потоками йшли мимо Олени, разом збилися з кроку. Хтось зупинився, хтось обірвав розмову, хтось упустив на асфальт пляшку пива, і вона розбилася, здається, в цілковитій тиші. Всі обличчя повернулися до дівчинки зі скрипкою, а вона грала, підібравшись і примруживши очі, наче лижник-екстремал.
А тоді жінка років сорока, добре одягнена, із довгою парасолькою в руках, метнулася до Олени та обрушила парасольку їй на голову.
