Він привітав чужу публіку, як командир екіпажу пасажирів перед зльотом. Одразу збагнув, що легкого хліба не буде. Різнокаліберні клерки, які втомилися після робочого тижня, чекали банальних попсових розваг, просунута молодь — екстриму, солідніша публіка воліла провести вечір красиво й стильно, а ще крутилися під ногами підлітки, які переплутали «Куклабак» із кислотною дискотекою. Аспірин усівся за пульт, почуваючись майже Гагаріним на зльоті. Поїхали!
Він купив їх не відразу — але купив. Зміг. Від простого — до складного; атмосфера вечора, повикаблучувавшись для годиться, підкорилася вмілим рукам і чуйному вуху. Юрби мігрували — від стійки до танцювального майданчика, із танцювального майданчика за столики і звідти знову на танцювальний майданчик, ноги сидячих посмикувалися в такт, бармен працював, як маслобійка. Аспірин уже заспокоївся й розслабився, коли в ді-джейську будку ввалився пітний товстун у краватці, що з’їхала набік.
— Ану, постав «Владімірскій централ»!
Аспірин у цю мить зводив два непростих треки. Мікс виходив чудовий, довгий, вісім квадратів; Аспірин перевів кросвейдер, відключив трек, що відіграв, і тоді тільки глянув на візитера.
— «Владімірскій централ»! — поважно повторив товстун. — Чуєш?
— Вибачте, але тут не приймають замовлень, — чемно сказав Аспірин.
— Ах ти сука!
Рука з розчепіреними пальцями метнулася до коміра Аспірина. У ту ж мить за спиною замовника з’явився один із хлопців Віскаса, ще секунда — і будка була порожня, лише завис у повітрі запах перегару.
— Вибач, — сказав Віскас, з’являючись нізвідки, як привид. — Не встигли його взяти на підході.
— Нічого. — Аспірин машинально поправив комір.
— Так і повіяло старими часами, — ностальгійно зітхнув Віскас. — Пальці віялом, ланцюги, малинові піджаки… Тоді ми з хлопцями… ех. Ти тоді був малий, не пам’ятаєш.
Аспірин мимоволі посміхнувся:
— Вітю, як ти гадаєш, скільки мені років?
Віскас захитав головою:
— Молоде-зелене, шмаркач ти ще… Радієш, що Хому поперли?
— Чого б це? — здивувався Аспірин. — Ми з ним були… ну, загалом, по-людськи. Я його підміняв, він мене, ти ж знаєш.
— Знаю. — Віскас неуважно кивнув. — Як дочка?
— Нормально.
Аспірин напружився, чекаючи на продовження розмови, але Віскас розуміюче кивнув, ляснув Аспірина по плечу і рушив до барної стійки.
Далі вечір пішов, як то кажуть, чікі-пікі. Виставляючи трек за треком, зводячи їх і накладаючи один на одного, граючи ефектами, як жонглер тарілками, Аспірин пригадав слова Олени про те, що справжній композитор консервує обрані моменти свого життя й посилає їх у простір. Творча особистість — як консервний завод, з усмішкою подумав Аспірин, дивлячись на охоплений ейфорією танцювальний майданчик. А я, значить, стою з консервним ножем і годую вас усім цим «віскасом». Цікаво, якби я міг зараз рушити кудись разом із апаратурою — чи зійшли б ви з майданчика й потягнулися за мною? Низкою? Смикаючись у такт?
Він одразу перестав про це думати, бо двійко дівчаток, близнючки, одночасно застрибнули на невисоку сцену й однаковими рухами зірвали топики із засмаглих грудей. Юрба заревіла, залунали оплески, дівчатка танцювали, щасливі, Аспірин мигцем глянув на годинника: ще не час ставити щось повільне. Нехай ще поковбасяться.
Йому раптом стало зле. Іринине мовчання, розмова з Оленою, тямущий погляд Віскаса — всі ці дрібні причіпки склалися, зліпилися в отруйний млинець, стали Аспірину поперек горла, і він тільки зараз збагнув, як утомився від життя. Нестерпно втомився. Смертельно.
Рухаючись, як муха в сиропі, він поставив повільну музику. Дожити б до ранку. І не треба ніякої гусарської рулетки, вистачить самої лише втоми, упасти на пульт і завмерти. І нехай хтось інший вирішує усі його проблеми…
— Аспірине?
Він повернув голову.
Дівчині було років двадцять, яскраво-зелені очі, веснянки, костюмчик, стилізований під матроску. Хуліганська посмішка. Аспірин міг заприсягнутися, що ніколи її не бачив: таких не забувають.
— А ти хто? — запитав він, безцеремонно її роздивляючись.
Вона випнула груди, навмисно підставляючись під його погляд:
— А я Касторка!
— Не наговорюй на себе, — сказав він, почуваючи перший проблиск інтересу.
Вона засміялася.
— Слухай, — сказав Аспірин, — до тебе в сумку мій диск улізе? Бо Костя, розумієш, подарував…
— Ого! — Дівчина повертіла диск у руках, ніби справді на цьому розумілася. — Давай, улізе, тільки я й собі такий хочу. Де Костя?
— Он сидить… Потім до нього підійдеш, а то повільний танець пропустимо!
І обняв її тут же, на порозі ді-джейської будки.
Ніч пройшла легко і весело. Аспірин прокинувся в чужому ліжку, цмокнув Надійну у веснянкувате плече і, загорнувшись у простирадло, пішов у ванну. Надійчині батьки каталися на лижах десь у Швейцарії, вдома було просторо й чисто, і, ніжачись під гарячими струменями душу, Аспірин посміхався, ніби гора в нього з плечей звалилася.
— Що в тебе є поїсти?
— Не знаю, глянь у холодильнику…
Цю сесію вона завалила і хотіла перевестися на вечірнє, але, за її власним висловом, «жопчин конкурс не пройшов». Батько став дибки і построїв не лише викладачів, але й саму Надійку.
