Аспірин знав: Іра намагалася викликати Олену на відвертість. Її турбували і школа, у яку Олена не ходить, і скрипка, яку довелося купувати наново, і, ясна річ, її турбувало головне: що трапилося в той день, коли Олена пішла? Чому вона це зробила? Адже вона знає, що тато місця собі не знаходив, майже дві доби божеволів?
Тато — так вона називала Аспірина в розмовах з Оленою. І він не міг збагнути, дратує його це чи ні. Після історії з підозрілою лікаркою Олена ніколи не називала його татом, і слушно: виходило 6 фальшиво. Але тато… батько сімейства, завантажений, задовбаний проблемами по горло… Краще б Ірині не пхатися в чужі справи, слово честі.
Він сподівався, що Олена, за своїм звичаєм, гляне на Ірину абсолютним холодом блакитних очей, вкаже нахабі її місце, як це трапилося з консьєржем Васею, як це бувало не раз із самим Аспірином. Але дівчисько, на його великий подив, щадило сусідку. Терпляче пояснювало: у школу вона піде наступного року, зараз все одно нема сенсу смикатися. А чому втекла… та даремно, звісно. Не треба було. Більше вона так робити не буде, вибач, будь ласка!
Ірина купувала їй вітаміни, рукавички, рейтузи. Ірина телефонувала їй щодня, і Олена — Аспірин знав — іноді теж їй телефонувала. Ірина носила дівчинці диски, хоча у Аспірина вдома фонотека була у сто крат багатшою. «Вона потенційно суперова мати, просто ідеальна», — згадував він Оленині слова. Все це чудово і дуже мило, але ж Аспірин тут до чого?!
— «Лапа-Радіо» з вами, і ми продовжуємо нашу гру! Тепер ви маєте відгадати ще три пісні про кохання: в одній обманюють, в другій цілують, у третій, на жаль, кривдять… а що ж — кохання справа небезпечна, любов зла! Отже… Ось, уже є дзвіночок!
До кінця етеру залишалося дві години. Аспірин попросив кави.
Він прокинувся від звуків фортеп’яно. Спросоння здалося, ніби він сидить у концертному залі і всі глядачі стоячи аплодують комусь невидимому на сцені. За мить він погладив ковдру поруч із собою:
— Іро…
І одразу ж підхопився, як ошпарений: що може бути жахливіше, ніж назвати жінку в ліжку чужим іменем?!
Але й Надійки поруч не було. Аспірин остаточно прокинувся і зрозумів, що лежить у ліжку сам, у себе вдома, і що за стінкою гримить піаніно — саме гримить, як цілий патетичний оркестр.
— Блін… — пробурмотів він крізь зуби і підвівся.
Олена сяяла. Всівшись на краєчок стільця, закинувши голову, як піаніст-віртуоз, вона змушувала інструмент волати від щастя — це було не завжди гармонійно, але дуже, дуже емоційно.
— Ти що робиш? Люди ж сплять!
— Друга по обіді. — Олена не відірвалася від свого заняття. — Доброго дня, Олексію.
— Чого ти радієш? — запитав він спокійніше.
Вона затримала руки над клавіатурою — і красиво, по-концертному, зняла їх з інструмента.
— Я радію? — запитала безневинним тоном. — Я тяжко працюю, доки ти швендяєш по клубах і лапаєш кобіт!
І вона знову гримнула по клавішах, а Аспірин, проковтнувши язика, поплівся на кухню.
…Надійка не прийшла в клуб — зателефонувала і мляво поскаржилася на батьків, на погоду, на ломоту в коліні і на те, що Аспірин порося. Аспірин передав їй привіт в етері і поставив солодкаву композицію з присвятою дівчинці Наді.
У вівторок він повернувся з етеру голодний і злий. Олена грала на скрипці — не гаму, не вправу; звучала хоч і доволі пристойна, але дивнувата мелодія. Аспірин прислухався.
Через передпокій біг, переставляючи колінчаті лапи, чималий павук.
Хата занедбана, понуро подумав Аспірин. Ось уже й павутиння у всіх закутках. Здавалося б, зима надворі… і чим вони харчуються, скажіть, будь ласка, якщо в хаті жодної мухи?
Павук, кваплячись щодуху, перетнув нарешті передпокій і пірнув під двері вітальні. Аспірин повернувся, щоб іти на кухню, але тут згори, з антресолів, спустився на павутинці ще один павук, зачепився за дверну ручку, перебрався на стіну й швиденько подріботів туди ж — у вітальню.
— Завітайте, таргани, я вас чаєм почастую, — пробурмотів Аспірин. — Нині Муха-Цокотуха іменинниця?
Він відчинив двері й зазирнув до Олени. Вона стояла обличчям до вікна, до Аспірина спиною, грала, похитуючись усім корпусом, а на підлозі біля її ніг зібралося штук двадцять павуків, великих і маленьких, вони оточили її майже колом і мляво ворушилися, ніби в трансі.
Аспірин придивився, не вірячи своїм очам. Тоді відсахнувся.
— Ти чого?!
Мелодія обірвалася. Минула довга секунда, тоді павуки, ніби отямившись, рвонули куди прийдеться і поховалися в щілини.
У Аспірина неприємно смоктало під ложечкою.
— Це ще що?!
— Що? — поцікавилася Олена, кліпнувши безневинними віями.
— А ти хіба не знаєш? — Аспірин проковтнув слину. Його нудило.
— Ні. — Вона потерла підборіддя, те місце, де криваве садно від скрипки перетворилося згодом на жорсткий мозоль.
Аспірин загарчав крізь зуби. Зрозуміло, тепер можна сказати — здалось, і що тут такого, подумаєш, павучка побачив… Але ж не здалось, він був у цьому певен!
— Сядь! — Він кивнув на диван. Олена, слухняна дівчинка, сіла, мимохідь поплескавши по лапі Мишка, що сидів поруч. Аспірин пройшовся по кімнаті. Павуків, ясна річ, і близько не було.
— Що ти грала?
