— Сен-Санс, — нахабно збрехала Олена. — «Лебідь».
— Ти гадаєш, я «Лебедя» ніколи не чув?!
— А що?
Аспірин сплів пальці:
— Слухай, я ж можу психонути.
— Налякав їжака голою дупою. Ти тільки те й робиш, що психуєш.
Він знову описав по кімнаті повне коло. Згадав Віскаса: «Спробуй не дратувати її. Частіше погоджуйся».
— Добре, — сказав так лагідно, як лише міг. — Яєчню будеш?
— Буду. — Олена підвелася, притиснула скрипку до плеча. — Сядеш за стіл — мене, будь ласка, поклич.
Як прийшла весна, в Олену ніби вселився біс. Вона гриміла на піаніно, слухала музику без навушників, танцювала й стрибала, і при цьому так тупотіла, що Аспірин питався себе: а як там в Ірини, унизу, не сиплеться вапно зі стелі?
Іноді йому хотілося, щоб Ірина зателефонувала і щось таке сказала. Мовляв, перестаньте тупотіти, у мене люстра падає. Але Ірина не дзвонила, навіть коли Олена стрибала з дивана о пів на дванадцяту ночі. Ірина вдавала, що сусіда зверху взагалі не існує.
Олена могла годинами сидіти у ванній. Вона грала на скрипці, коли Аспірин спав, зникала не-відь-куди і казна-звідки з’являлася — він мовчав, самоусунувшись. Якось, зазирнувши під ліжко в пошуках дискети, що закотилася, і зустрівши там непоказного павучка, він здригнувся так, що мало потилицю не розбив об ліжкову раму. Щоразу, коли Олена заводила незнайому дивну мелодію, Аспірин напружувався й роззирався: хто повзе?
Ніхто не повз.
Надійка й далі кайфувала від нього, але почуття давно втратили гостроту. Її батьки поїхали цього разу в Єгипет, уся величезна квартира знову була в розпорядженні «молоді», як Надійка називала себе з Аспірином, але він, на лихо, все менше й менше почувався молодим. Поруч із Надійчиною матроскою (а в неї всі прикиди виявилися більш-менш інфантильні й навіть лялькові) він почувався ледь не вихователем дитячого садка. Або й гірше — старою розвалюхою.
І ще — він утомлювався. Колись у нього вистачало енергії і на клуб, і на «Лапа-Радіо», і на тусовку, і на халтурку. Тепер три ночі в «Куклабаку» вимотували його, як ганчірку: боліла голова, нили й свербіли вуха, а лікуватися випадало коньяком. Проспавши півдня, Аспірин дивився на себе в дзеркало й сахався, побачивши опухле, нездорове й немолоде чудовисько.
— Авітаміноз, — серйозно казала Надійка. — Аскорбінки пожуй.
Якось, повертаючись удень від гаража, Аспірин побачив Олену.
Вона гуляла й раніше — блукала сама навколо будинку, копаючи шматочки льоду, іноді зупиняючись і довго розглядаючи барвисті бензинові плями на мокрому асфальті, який-небудь мотлох біля дороги чи калюжу талої води. Ніколи Аспірин не бачив її в товаристві інших дітей. І ніколи Олена не виносила у двір скрипку.
Світило сонце. Олена йшла, не розбираючи дороги, зі скрипкою біля підборіддя, і щось ледь чутно награвала — щипком. Здавалося, вона вся занурена у свої думки. Аспірин зупинився: картинка була щонайменше дивна.
А за Оленою йшов хлопчина. Слід у слід, відставши кроків на двадцять. Хлопчині було років чотирнадцять-п’ятнадцять, і Аспірину здалося, ніби він його вже десь бачив.
Міг хлопчина йти просто так, у своїх справах? Запросто; проте Аспірин не мав сумніву, що хлопець іде за Оленою, і саме за нею. А за мить, глянувши уважніше на його обличчя, Аспірин пригадав: це був один із тих покидьків-недолітків, які півроку тому застукали Олену в під’їзді. Один із тих, кого він, Аспірин, марно намагався виховувати за гаражами.
Він напружився, хотів побігти вслід, упіймати й розібратися, але чомусь не побіг Може, тому, що хлопчина виглядав доволі дивно: він був наляканий. Спантеличений, розгублений, але наляканий — дужче, і з кожним кроком його широке обличчя з носом-картоплиною ставало все блідішим і блідішим, а рот відкривався, ніби хлопець готувався крикнути.
Але не кричав. Відкривав рота, як рибина, і йшов, крокував за Оленою — слід у слід. А вона вийшла на вулицю і рушила до перехрестя; Аспірин приєднався до дивної процесії. Він ще не знав, чого чекати, але передчуття були не найкращі.
Перехожі дивилися на Олену з подивом. Дехто обертався. Дехто посміхався. Аспірин лавірував, не випускаючи дівчисько з очей.
Вона дійшла до перехрестя, коли зелене світло для пішоходів уже почало мигати. Перейшла дорогу — Аспірин міг заприсягтися, що водії дивляться на неї й дивуються. Загорілося червоне для пішоходів, зелене для машин, які лавиною заповнили перехрестя. Хлопчина затримався край тротуару.
Олена зупинилася й опустила скрипку. Вона стояла й дивилася на хлопчину, їх розділяла пожвавлена вулиця. Аспірин не міг бачити обличчя хлопчини, але він прекрасно бачив Оленине обличчя.
Вона посміхалася.
Красивим концертним жестом вона приклала скрипку до плеча, і, як за помахом фокусника, у руці в неї з’явився смичок.
І тоді Аспірин кинувся вперед і заволав, перекрикуючи шум вулиці:
— Не смій!!!
— А якби його збили на смерть? Що ж… Нехай убивство для тебе справа добра й правильна… убивство негідника. А той чоловік, водій, який би його збив — він як? Він що тобі зробив?
Олена старанно протерла скрипку сухою ганчіркою. Посміхнулася:
