— Слухай, ременем грозився. Тричі бігала перездавати! Вони вже мене шугалися!
— Він тебе тримає в лещатах? — запитав Аспірин.
— Він мені місце тримає у своїй конторі. У них знаєш, скільки юрист одержує?
Разом приготували легкий сніданок, Надя зварила каву.
— Я в «Куклабак» щодня ходитиму.
— То ходи…
— А я ще «Лапа-Радіо» слухаю.
— І даремно. Нічого псувати смак.
Надя образилася:
— А ти сноб? Вас усіх ця попса годує, а ви від неї носи вернете!
— Кому попса, а кому мати рідна. — Аспірин посміхнувся. — Де мій диск, який Костя подарував?
— А ти хіба вже йдеш? — здивувалась Надійка.
— У мене етер о дванадцятій.
Надійка підвелася, щоб віднести посуд у раковину. Аспірин не стримався і легенько плеснув її по задку.
— Гей! — Надя відскочила.
— Комарик сидів, — сказав Аспірин.
— Комарик?!
Вона витерла руки рушником. Підійшла до Аспірина, присіла поруч на ослінчик:
— Слухай, а ти навчиш мене треки зводити? Я теж хочу бути ді-джеєм!
— Запросто, — сказав Аспірин.
Він мав півгодини, щоб заскочити додому й переодягтися. Тала вода за ніч підмерзла, і біля під’їзду Аспірин ледь не брьохнувся. Відчинив двері; у квартирі було незвично тихо. Мабуть, Олена спала.
Перемінивши сорочку, він у самих шкарпетках пішов на кухню і витяг із холодильника пляшку пива. Мигцем подумав, як добре було б, якби Олени взагалі не було, якби вся ця довга й важка історія йому наснилася. Якраз усе налагоджується: з роботою чудово, з особистим життям — прекрасно, гроші є, пиво холодне, і чому б не жити й не радіти?
І саме в цю мить подзвонили в двері.
Лаючись упівголоса, Аспірин побрів у передпокій. Заглянув у вічко: перед дверима стояла Ірина.
— Привіт, — сказав він бадьоро. — Вибач, я вже вискакую на етер.
— Але ж сьогодні неділя, — здивувалася Ірина.
— Правильно… Попросили підмінити зранку, розумієш… о дванадцятій. Ні хвилинки вільної.
Ірина стояла, ніби не чуючи його слів. Світло-каштанове волосся було зачесане назад, і на лобі виразно виднілися дві вертикальні зморщечки. Аспірин раптом завважив, що вона схудла.
— Я все намагалася тебе застати… Вчора дзвонила, і позавчора, а сьогодні побачила, як ти під’їхав…
— Іро, ну пробач. Я повернуся з етеру й зателефоную, добре?
Вона не зводила з нього очей. Аспірин під її поглядом навіть глянув у дзеркало: що не так? Помада на комірі? Але ж сорочка свіжа!
Її ніздрі роздувалися. Він готовий був заприсяг-тися, що зараз вона чує, наче вовчиця, запах чужої жінки. При тому, що Аспірин вимився в душі, переодягся і взагалі думав про інше.
— Іро, що таке, ну справді, ні хвилинки…
Він раптом побачив, як розширюються її зіниці. Вибух — дві новонароджені чорні діри; він аж відступив:
— Що сталося?
Вона розімкнула губи, але нічого не сказала. Повернулася і пішла униз сходами. Ляснули двері на четвертому поверсі. Тиша.
Аспірин крізь зуби вилаявся. До етеру справді залишалося дуже мало часу, і ще дороги слизькі…
Заспана Олена стояла у дверях вітальні. Дивилася з цікавістю.
— Ось і лютий, мої дорогі, настав найкоротший місяць у році, Новий рік і Різдво вже забулися, зате на носі день святого Валентина, про це всі пам’ятають! Знижки для закоханих, тури для закоханих, пральні машини, Париж, Байкал, нові компи — усе позначене сердечком, усе для закоханих, і «Лапа-Радіо» теж для них… Сьогодні ми слухаємо пісні про кохання. Ви запитаєте, коли ж ми слухаємо інші пісні? Ніколи! А тепер, якщо маєте вільну хвилинку, якщо шеф відлучився з офісу, а вірні співробітники йому не закладуть… швиденько набираємо номер «Лапа-Радіо», відгадуємо пісню про кохання, одержуємо флаєр на вечірку в клуб «Діґґер» і слухаємо пісню! Ого, хтось спритний уже телефонує… Як вас звуть?
— Ігор.
— Увага, Ігоре, ви маєте відгадати хоча б одну з трьох пісень: де забирають, де відпускають і де грають! Час пішов… забирають-відпускають-грають, це три пісні, які ви називаєте?
— Е-е-е…
— Думаємо всі. Пісня про кохання: де забирають. .. є ідеї? О, короткі гудки, наш Ігор чогось злякався, але ось у нас є інший дзвіночок… хто це?
— Рита!
— Рита… Маргарита, вікно відкрите, як приємно вас чути. Отже…
— Де забирають — це «Вісімнадцять вже мені»!
— Браво! Браво, Рито, залишайтеся на лінії, флаєр у клуб «Діґґер» тепер ваш. А ми всі слухаємо «Руки вгору» — «Забирай мене скоріш, повези за сто морів, і цілуй, щоб аж здурів — вісімнадцять вже мені»!
Аспірин зняв навушники. У студії було душно.
— Юлю, скажи, нехай увімкнуть кондиціонер.
— Та ну? Ми тут мерзнемо…
— А я тут задихаюся, як бабка в барокамері… Чого ти іржеш?
— Ти все-таки прикольний, Аспірине. Розпишешся мені на фотці для племінниці?
— А фотка є?
Він забував — і не міг забути — широкі Іринині зіниці. Ну не жінка, а просто шпик якийсь. Як вона здогадалася, що він був з іншою? Ось одружися з таким детективним талантом, потім усе життя будеш виправдовуватися за кожен погляд…
Ні, зрозуміло було, що їхні стосунки не можуть тривати вічно. Але ж хіба не можна розійтися по-людськи? Тим паче, вони ж сусіди…
Він, і сам того не бажаючи, пригадав ту січневу ніч. Ніч, коли пропала Олена. Коли вони з Іриною були дорожчі одне одному, ніж…
Ніж хто?
