— Олексію, до чого тут я? Яке вбивство?
— Та я ж бачив на власні очі…
— Що ти бачив? Я грала, а хлопчина йшов за мною?
— Покажи скрипку, — зажадав Аспірин.
— Навіщо? Ти ж все одно не розрізняєш, де звичайні струни, а де…
— Ага! Отже, ти взяла його струни?
— Тільки дві, — призналася Олена. — Соль і ля.
— Соль і ля, — пробурмотів Аспірин. Тоді піднявся, пройшов у передпокій і відчинив вхідні двері.
— Йди.
— Куди? — здивувалася Олена.
— У перехід. На майдан. Куди хочеш. Грай свою пісеньку, зустрічай брата і забирайтеся звідси обоє, щоб я вас тут не бачив.
Олена зручніше всілася на дивані.
— Я не можу. Я ще не готова.
— Готова! — гримнув Аспірин. — Я бачив, що ти робиш! Ти вела його, як на ниточці, наче пацюка, я бачив!
— Ти не розумієш, про що говориш, — спохмурнівши, сказала Олена. — А слова «пацюк» я щоб від тебе взагалі не чула.
— Ти не підеш?
— Не піду! — Олена закинула ногу на ногу. — Я тобі, звичайно, багато чим зобов’язана, Олексію… Але не забувайся.
На четвертому поверсі блідо світилося вікно за зеленою фіранкою. Аспірин сидів у машині, курив і дивився на темний силует, що іноді зринав на зеленому тлі.
Як у кінотеатрі. Як у театрі тіней. Як у напівтемному акваріумі. Зате на п’ятому, у його квартирі, яскраво світилися всі вікна, і крізь відчинену кватирку гриміла «Карміна Бурана».
Аспірин не хотів виходити. На сміттєвому баку репетували коти, скуйовджені, щасливі, березневі.
Немає нічого, що зв’язувало б його з цією жінкою. Декілька зимових тижнів, лапатий сніг, запах її подушки. Частина життя, просто частина життя, пройдений етап. Усе, що має старт, повинно мати й фініш, інакше навіть найвитриваліший бігун здохне на маршруті, так і не порвавши стрічки…
Він змусив себе вийти з авта. Зайшов у під’їзд, натиснув кнопку ліфта. Консьєржка тьотя Світлана хитро примружила очі:
— Олексію, а ти знаєш, що Іра з четвертого квартиру продає. Терміново, каже. Сьогодні маклер приходив, і вже покупців водили. Тепер знаєш які ціни? Навіть якщо терміново…
— Що? — Аспірин насупився. — 3 якого… Іра?!
— Іра. Квартиру їй батьки розміняли, трикімнатну, ще в ті часи: на дві двійки з доплатою. Батьків уже нема, а в їхній квартирі брат живе з сім’єю. А Іра, каже, теж хоче з доплатою. Зарплата в неї яка? Це колись інженер добре заробляв…
— Ніколи інженер добре не заробляв, — сказав Аспірин, тупо дивлячись у розчинені двері ліфта. — Навіть пісня така є.
Ліфт почекав, але поблажок робити не став і зачинив двері, демонстративно погасивши після цього кнопку. Аспірин люто вдавив її пальцем, ліфт ображено буркнув і відчинився знову, і в цю мить у під’їзд зайшли міліціонер у зимовій шинелі й жінка в старому пальті. Лише опинившись із ним у ліфті — ніс до носа, — Аспірин упізнав дільничного. Вони вже бачилися колись, але того разу дільничний був у цивільному.
А жінка була та сама інспекторка у справах неповнолітніх, якій Аспірин колись намагався сплавити Олену.
— Дівчинка не ходить у загальноосвітню школу. Мало того, музичну школу вона кинула теж. Грає в переходах для заробітку.
— Це неправда, — вирвалося в Аспірина.
Інспекторка стиснула губи. Дільничний чомусь глянув у вікно: яскраво-синє в березневому присмерку.
— Хіба вона не грає в переходах? — здивувалася інспекторка.
— Тепер не грає. І вона робила це не заради грошей.
— А навіщо?
— Для задоволення, — процідив Аспірин, почуваючись ідіотом.
Дільничний і жінка перезирнулися.
— Хіба вам робити нічого? — тихо, але сердито запитав Аспірин. — Стільки бездомних, покинутих дітей, жебраків, наркоманів… Ви маєте так багато часу, щоб ходити до мене і з’ясовувати, чого моя дочка грає в переходах? А немає такого закону, щоб не грала!
— Олексію Ігоровичу, — понуро сказав дільничний, — у нас є офіційне звернення з опікунської ради. Вас хочуть позбавити батьківських прав — через суд.
— Що?!
— Якщо в суді буде доведено, що ви не забезпечуєте дитині повноцінний догляд, харчування, освіту, або жорстоко поводитеся з дівчинкою…
— Жорстоко?!
— У мене лежить заява від її вчительки, — сказала жінка. — Ви позбавили дитину можливості відвідувати музичну школу, погрожуючи фізичною розправою.
— Брехня!
Жінка знизала плечима:
— Я зустрічалася з учителькою, вона запевняє, що ви погрожували спустити її зі сходів і що в неї є свідки.
— Чорт забирай, — пробурмотів Аспірин. — Це бридня собача, ви розумієте? Ол^но! Олено, ану йди сюди!
Нічого не відбулося.
Аспірин, мовчки лаючись, підвівся й пішов у вітальню. Олена лежала на дивані, задерши ноги на стіну, звісивши майже до підлоги кошлату голову в навушниках. Вся підлога в кімнаті була завалена дисками, нотами, цукерковими обгортками і ще якимось паперовим сміттям. На клавіатурі розкритого піаніно лежав Мишко — точнісінько повторюючи позу господині, задерши лапи на порожню підставку для нот.
Аспірин роздратовано висмикнув шнур із розетки. Вогники, що танцювали на панелі музичного центру, загасли. Олена розплющила каламутні очі й повільно сіла на дивані: пом’ятий спортивний костюм. Бліде, аж синє, відсутнє обличчя.
