Оповідання полностью

- Ты кто будешь? - спросил староста, обращаясь к пойманному.

Тот не издал ни звука.

- Почто молчать? Все ведь одно, паря.

Кто-то чиркнул спичкой и поднес ее к лицу «срезывателя». Мертвенно-бледное лицо его, обрамленное неболь­шой с проседью бородкой, точно застыло и не шевелило ни одним мускулом; только глаза, с выражением ужаса, но вместе с тем покорности судьбе, медленно провели взглядом по всей группе и остановились на старосте.

Спичка погасла и все погрузилось в темноту.

- Эх, кум Никола! Какой тебя пес на это дело понес! - недовольно, но и с сожалением в голосе воскликнул один из ямщиков.- Точно вам жрать нечего! Эх!

- Не губи, Телятников! - наконец заговорил глухим голосом пойманный,- бери выкуп сколь хочешь.

Телятников молча приставил ему к сердцу ствол бер­данки. Точно электрический ток пробежал по телу того. Он вздрогнул, зашатался и рванулся из рук держащих его ямщиков.

- Держите его покрепче, ребята! Чтоб не вертелся.

Сухим звуком прозвучал выстрел и серебристой трелью повторило это эхо, унося в тайгу. «Срезыватель» вскрикнул, откинулся назад, конвульсивно рванулся от ямщиков, схватился руками за грудь, затоптался на месте, потом, точно ища равновесия, расставил руки и медленно упал на левый бок. Где-то у него клокотала кровь,- в горле ли, или струясь из раны,- трудно было сказать, только видно было на снегу, как правая нога быстро сги­балась в колене, как-будто тело что-то отпихивало от себя.

Прошла минута полной тишины. Староста снял шапку и перекрестился, за ним перекрестились и остальные.

- Ну, ребята! Волоки его в тайгу, да забросайте сне­гом, чтобы не видно было. До весны долежит, а там найдут, не найдут - нам все одно.

Приказание было тотчас исполнено; тело поволокли, взяв под мышки, притащили под сосну, сажен 10 от доро­ги и там забросали снегом. Только осталось широкое кровяное пятно на снегу, где лежал труп, но и его уни­чтожил староста, затоптав ногой и тоже забросав снегом.

Минут через 10 обоз снова двинулся в дорогу. Ямщи­ки шли гурьбой возле саней, курили трубки и молчали. Они все думали, что ими исполнен долг, что то, что слу­чилось, совершенно в порядке вещей, но все-таки им было не по себе.

- Эх, кум Николай! Пропал человек!! - воскликнул тот же голос.

- Ну, ну, помалкивай-ка! - заметил подошедший ста­роста.- Почто дурака ломаешь-то?

Скоро тайга отошла далеко в сторону; с горы пошел долгий спуск и в конце его светился огонек: то начиналась деревня и в крайней избе ждали хозяина, уехавшего с компанией в тайгу «на срезку».

А. Асинъ

...Зашуміло потроху; паламар весело всміхався: Іван Ге­расимович запевняв, що проти його ані один дяк у повіті не вистане; о. Степан... та він і самої попаді не злякався б тепер.

- Торкаймо до Головатого!

- Нікуди, як до Головатого!

Іван Герасимович засіпав віжками, зацмокав,- вибри­кує по шляху кобильчина.

Яким Головатий був чоловік письменний, заглядав зай­вого часу в життя святих, підтягав на криласі, пер мов із бочки - «Коринфяном...» трапив божого письма. Ду­ховних стрів повагою та щирим привітанням. Сподівались на врожай, балакали про громадські новини, про сусідсь­ких попів, про благочинного прео... та краще самі по­слухайте:

- А чи можна, батюшко, так прочитати апостола, щоб склянки у вікнах забряжчали; кажуть, є такі голоси,- цікаво питався Головатий.

- Буває, буває,- все від бога.

- Недалеко ходить... приміром кажучи, соборний дякон у повіті... як би ви думали?

І це проказавши, Іван Герасимович обвів слухачів своїми задоволеними очима.

Усі притихли.

- Ну, і що ж? - допитувався Головатий.

- Дзвона перекричав...

- Дасть же господь голосину чоловікові... і як то його так перекричати?

- Проста річ: перетягався - хто заглуше; вдарили у дзвін, а у дзвоні, пам’ятайте,- не менш як ціла тисяча пудів... не наше брязкало... заревів одночасно й дякон - реве,- усі чують, а дзвін... хоть би тобі розлігся... З пер­шого менту заглушило.

- Все від бога,- повторяв о. Степан.

- Через голос і в диякони вийшов,- доводив Іван Герасимович,- а то б і паламарем не бути; наприклад,- метрики списать; живота рішиться - не втне проти ме­не,- дарма що я тільки дяк.

- По старому обичаю. П’ють горілочку до чаю...- І господар почав частувати.

- А що я тобі маю казати, Якиме? - промовив о. дя­кон, приймаючи чарку від Головатого.

- Кажіть,- послухаємо.

- Подаруй мені оте цуценя, що біга по сінях.

- Е, ні, отець дякон,- що хоч беріть, а цуценяти не ’тдам,- одно-однісіньке в самого... і по господарству тре­ба, й так мені сподобалося... краще не прохайте.

- Казна-чого ти, куме, не кажи,- в кумстві, бачте, малися.

- Марно прохаєте; чого не можна, того не можна,- слова я не зламаю.

- Так я вкраду

- А я буду позиватись.

Усі зареготались.

- Побалакають та й вип’ють,- заминав небажану розмову господар. Випили знову.

- А ти, куме, подаруй мені цуценя,- вв’язався дя­кон.

- Та шкода вам жартувати; що хочте, мовляв, беріть, а цуценяти рідному батькові не’тдам; і не натякайте.

- Так ти он який...- і дякон сипнув виразом, ніяк не піддатним до друку.