- Школа! - звернувся до мене в тій хвилі мій візник.- А от і управа! - додав він, показуючи рукою на другий будинок - ще дужче обдертий та невиглядний Услід за тим візник моторно виплигнув із саней - приїхали. Я позирнув на управу: вітер грюкав пошматованою вивіскою об стіну, рвав дошки з криші; від усього подихало сном та пусткою. В управі, проте, повставали: оклецькуватий писар з якутів зітхав, протираючи очі; його помічник шамотів паперами; до кухні набирались людці, що все були такі ж голодрані та замурзані, яких уже мені доводилось бачити. Писар повітав мене з добродушною ласкою, що так подобала його годованій постаті; господарка, досить принадна молода якутка, турбувалась коло самовара. Любо пригрітись у затишку після цілих тисяч верстов лихого подорожування по сльоті або холоді; любо нарешті зобачити близький кінець настогидних митарств, хоча б тебе навіть провадили до пекла,- любо принаймні на одну-дві години... а там... змучена думка не сягає далеко, переболілі кості прагнуть відпочинку, щоб завтра защеміти ще дужче, ще гірше... Незабаром і мій шлях кінчиться; часом аж страшно було згадати про те... Але в ту мить я тільки бажав погрітись, перепочити... Кухлик, другий чаю покріпили мене трохи; приємна теплінь розливалася по задублому тілу... Забутися б від усього, набратися сил після стількох літ задухи, самоти, розпуки, хороб; забутися б... Так де!.. Передо мною появляється скулений, сухий, в лахмітті дідусь-якут, покірно схиляє голову і починає кланятись раз за разом. Я не знав, до чого воно йдеться.
- Тойон, тойон! (Пане, пане!) - повторяв дідусь, кланяючись.
Він став щось висловлювати по-якутськи швидко та палко, але що, я не міг розібрати. Одно хіба я зрозумів відразу: що це був не звичайний старець-прохач, яких незліченна сила поміж якутами, а що тут, певно, криється якась «образа», ремство на людей або долю, словом - що-небудь схоже. Мені здалося навіть, що обличчя дідусеве не раз мінилося, а на віях тремтіли каплини сліз.
- В чому річ? Чого йому треба?
Писар і кілька інших зареготались.
- Шалений... до всіх в’язне... вештаючий... Чимало тут таких... Баратур, баратур! (Гайда!) - гнав писар «вештаючого».
- Та з якої ж ради він до всякого в’язне?
- Ет... Не забалакаєш з ним... сам не тямить, чого йому треба; ремствує на всіх і все... дурниці верзе... Чимало тут таких... про сіно... про ставки... про недоїмки... дурниці, одно слово, верзе... Баратур, баратур, акари! (Гайда, гайда, дурню!)
Прохач заморгав очима і, зігнутий, пригноблений, пішов нерівною, хиткою ходою до дверей. Почувся гамір серед люду,- сміялися, очевидячки, з «безглуздого», той мовчав понуро, напружено, від часу заглядаючи крізь двері.
- Баратур, баратур, Червоний Жупан!.. Його, бачте, Червоним Жупаном величають у нас,- додав писар, звертаючись до мене.
Червоний Жупан, видно, не хотів вгамуватись, стовбичив край порога, усе поглядуючи на наш бік.
