Запрягли коненят, і я виїхав з управи. Минуло з тиждень. Я опинився «на місці», верстов сто за управою, в невеличкій якутській юрті; зацікавлені якути просто не давали мені спокою спочатку. Одного ранку, коли я ще був у ліжку, передо мною знову станув скулений, сумний, «вештаючий» Червоний Жупан. Знову поклони, знову палкі несподівані зливи - немов просьби, немов ремства, немов бог знає й що... Я нічогісінько не розумів по-прежньому; я чув, що не маю чим помогти, а що помогти було б треба,- помогти не шматком хліба або пучкою чаю, а чимось іншим, більш дійсним. Довго силкувався пересвідчити мене в чомусь Червоний Жупан, довго дивився на мене журно та докірливо і вийшов - смутний, невдоволений. Таке повторювалося кілька разів. Потроху я обізнався і з особою Червоного Жупана, і з його «шаленством». Червоний Жупан жив самотою, а колись у нього малась дружина і дітки. Був то якут середнього достатку - мав юрту, десятків два худоби, сіножатку, словом, усе, без чого якут-господар стає «барахсаном» (сіромахою). Але ось усяке лихо посунулося на голову Червоного Жупана: жінка вмерла з родин, дрібнят роздав по людях, де вони спочатку посліпли, а потім також перемерли. До управи налетів вихром якийсь урядник-слідчий, і Червоного Жупана докупи з іншими потягли на його грізні очі. Тут Жупанові виголосили досить зрозуміло, що він кілька літ не платить податків, а мусить вистачити безодмовно... Даремно божився та присягався Червоний Жупан, що до остатньої копійчини все вносив князеві (так якути величають своїх старостів),- квитків у Жупана не лишилося, а староста (о, тямуща людина отой староста!) «знать не знає, відати не відає». Продав Жупан дещо з худібчини, збув за безцінь роками придбане сінце: все загарбав оте один з управських глитаїв, що пильно сидів на сторожі, сплативши частину незліченної недоїмки Жупанової. І почали осідати злидні сірому Жупана, почав він підпадати з року в рік, поки не зробився старцем без повороту; юрта його розвалилась, нової будувати не став,- дарма праця... До того на Жупана почало щось находити... Зажурився Жупан над своєю гіркою долею і заплакав; ніхто не бачив, правда, його сліз, але багацько людців чули, як виспівував Жупан, їдучи на бику верхи, про своє тяжке життя, виспівував про худобу та сіно, що вже їх нема й не буде, жалівся на неправду людську; то справді були ридання душі - ображеної та наболілої. Потім Жупана мов вода змела: згинув кудись і пропадав безвісти; довгенько щось не було, як ось виявився і здивував людей своїм несподіваним шаленством. Жупан вишукував спосіб зарадити лихій долі таких, як сам, бідарів: треба було тільки спустити одно чимале озеро в річку,- от вам і сіножаті, і все... Прочумайся, голото; послухай, що тобі радять... Думка ця тупо засіла в мозку знищеного [2] Жупана і не давала спокою. Насамперед він удався з нею до голови та князів (старостів), а потім звернувся і до звичайного сірого люду. Насміхами та знущанням відповіли Жупанові... Даремно розмовляв Жупан про свої мари-привиди: снились йому, буцім вийшов з озера водяний дух у поставі бика і став битися з духом суходолу, що також у бичачій поставі пасся по луці; страшенно билися, але нарешті дух суходолу поборов духа водяного; даремно Жупан бачив у тім привиді вказуючий палець божий,- все оставалося голосом серед пустині.
Почув Жупан, що до управи приїхав «улахан тойон» (великий пан) справник - і зараз до його; кланяється, просить; очі горять блиском надії та відради... на жаль, передвчасної. Вислухав пан і зареготався.
- Піп, бігме, піп; просто хоч у проповідники... оце так дідусь... і де в бога впійметься... Ризи б тобі, та й годі... Тривай лишень...
Погрібся пан у скриньці, пошукав нашвидкуруч і витягує нічний червоний жупан.
- Оце тобі, попе, й ризи - не треба кращих... Козак, вдягни його!
І покотився з реготу. Вдягли дідуся в панське убрання. Боже, скільки сміху було та знущання!
- Червоний Жупан! Червоний Жупан! - загриміло по всіх кутках управи,- і прилипло те ймення навіки. Понурив голову Червоний Жупан; бачить, що не дійти йому «правди», поклонився низько і вийшов. Тиск люду гнався за ним.
- Гей, бийте у дзвони... служба буде... попа нового настановили...- і жорстокі гигашки покривали ті грубі діткливі жарти.
І побрів собі Жупан один зі своєю думкою - незрозумілий, оганьбований. Але те його не зраджувало. Ні одного тойона (пана) не пропускав Жупан, щоб не висловитись перед ним, не поділитись думкою, не попрохати запомоги. До владики його не пустили; тоді Жупан почав перепитувати крізь вікно і був допущений.
- Безглуздий, ваше преосвященство! - доклав якийсь тойон управський; владика махнув рукою,- і вивели Жупана без нічого.
Не залишив Жупан підмовляти до своєї думки і звичайних людців, подавав просьби до всяких осіб, але все по-дурному. Жупан зробився «притчею во языцех».
Раз якось я підійшов до річки... Був кінець серпня. На березі метушились люди: насипали хлібом та картоплею пліт, щоб гнати в город.
