— Chi va sano va lontano.
Chi va forte va a la morte.
Evviva la liberta[42]!
Бронза аплодувала. Піппо горланив, видобуваючи останнє зі свого посереднього тенора. Почувся глухий стук у стелю.
— Що це? — запитав археолог.
— Е-е-е, це ще одна рохка! — відказав Піппо.
Виглядав він, як завжди, водночас розлючено й радісно. Він продовжив:
— Амаполіс Дюдю. Йому не подобається, коли я співаю.
— Амадіс, — виправила Бронза.
— Амадіс, Амаполіс, Амаду, чи це нам не до одного місця?
— А що це за історія з хатинкою? — запитав Ата.
— Це дипломатичні ходи цього Амаполіса, — відповів Піппо. — Хоче мене екстрадіювати... Дідько, як роззявить пащу, так і сипле словами, рохка! Каже, що для нього це передбачувано.
— Що? Експропріювати тебе? — уточнив Ата.
— Саме таке, — сказав Піппо. — Такий земний присуд.
— Тобі більше не треба буде працювати, — зазначив Ата.
— І що я маю робити під час цих їхніх канікул? — запитав Піппо.
— Випий з нами чарочку, — запропонував Ата.
— Дякую, патроне.
— Це твій готель залізниці заважає? — запитала Бронза.
— Так, — підтвердив Піппо. — Цій їхній клятій залізниці. Будьмо.
— Будьмо, — повторила Бронза, і всі троє спорожнили свої склянки.
— А Анжель вдома? — запитав Ата.
— Здається, він у своїй кімнаті, — відповів Піппо. — Проте я не певен. Просто мені так здається. Він усе креслить і креслить.
Він натиснув на кнопку за барною стійкою.
— Якщо він у себе, то зараз прийде.
— Дякую, — сказав археолог.
— Цей Амаполіс, — підсумував Піппо, — ще та рохка.
І він взявся наспівувати, витираючи склянки.
— Скільки я тобі винен? — запитав археолог, бачачи, що Анжель не спускається.
— Тридцять франків, — сказав Піппо. — Бідуємо.
— Прошу, — сказав археолог. — Підеш з нами подивитися на будівництво? Анжеля, схоже, нема.
— Ех! Я не можу! — відмовився Піппо. — Вони липнуть до мене, як мухи. Якщо я піду, вони все вип’ють.
— У такому разі до побачення, — сказав археолог.
— До побачення, патроне.
Бронза адресувала Піппо чарівну усмішку, і він став белькотати. Вона вийшла вслід за Атою, і вони попрямували до будівництва.
У повітрі стояв аромат квітів і смоли. Безжалісно скошені зелені трави було нагромаджено купами обабіч чогось на зразок дороги, прокладеної ґрейдерами; з жорстких стебел повільно витікали великі склянисті духмяні краплі, що скочувалися на пісок і ґлазу-рувалися жовтими зернятками. Шлях йшов згідно з трасуванням, наміченим машинами за вказівками Амадіса. Атанагор і Бронза з неясним смутком дивилися на купи пружних трав, з несмаком складених обабіч дороги, і на спустошену поверхню гладеньких дюн. Вони піднялися, потім спустилися, знову піднялися й нарешті побачили будівельний майданчик.
Голі по пояс, Карло й Марен, зігнуті під байдужим сонцем, вчепилися двома руками у крупнокаліберні пневматичні молотки. У повітрі лунав глухий тріск моторів і гарчання компресора, що працював на певній відстані. Вони працювали без перепочинку, напівзасліпле-ні потоками викидів піску, що липнув до їхньої вологої шкіри. Одну міру дороги вже вирівняли, і краї траншеї чітко й гостро височіли обабіч. Робітники розрізали дюну й стабілізували її на середньому рівні пустелі, який розрахували Анна й Анжель, ґрунтуючись на попередніх топографічних даних, але цей рівень виявився нижче за поверхню землі, по якій зазвичай ходять. Тому цю частину дороги довелося прокласти по дну котлована, зсипавши пісок купами обабіч.
Атанагор нахмурив брови.
— Мило тут буде!.. — промимрив він.
Бронза нічого не відповіла. Вони підійшли до двох робітників.
— Добрий день, — сказав археолог.
Карло підняв голову. Він був високим блондином з блакитними очима, налитими кров’ю так, що здавалося, ніби вони не бачать співрозмовника.
— Привіт!.. — промимрив він.
— Справа посувається... — оцінила Бронза.
— Твердо, — сказав Карло. — Земля тверда. Мов камінь. Тут лише верхній шар пісок.
— Це неминуче, — пояснив Атанагор. — Тут ніколи не буває вітру, тож пісок кам’яніє.
— А чому ж у такому разі не на поверхні? — запитав Карло.
— У шарах, куди проникає сонячне тепло, — пояснював Атана-гор, — не може відбуватися скам’яніння.
— А! — відгукнувся Карло.
Тепер Марен перестав копати.
— Якщо будемо зупинятися, — сказав він, — цей покидьок Арлан впаде нам на голову.
Карло знову ввімкнув свій пневматичний молоток.
— Ви що, самі мусите це все робити? — запитав Атанагор.
Йому доводилося кричати, щоб перебити пекельний гуркіт молотка. Довгий сталевий бур атакував пісок, здіймаючи ключі синюватого пилу; витривалі руки Карло стискали два горизонтальні руків’я з певним відчаєм.
— Самі. — сказав Марен. — Решта поїхала по баласт.
— Усі три вантажівки? — крикнув Атанагор.
— Так, — відповів у тон Марен.
У нього була каштанова волохата шевелюра, шерсть на грудях і обличчя спустошеної дитини. Його погляд відірвався від археолога й зупинився на молодій жінці.
— Це хто? — запитав він археолога, знову вимкнувши молоток.
— Мене звуть Бронза, — сказала вона, протягуючи йому руку. — Ми робимо ту саму роботу, що й ви, але під землею.
Марен усміхнувся й обережно потиснув енергійні пальці своєю сухою потрісканою долонею.
— Привіт, — сказав він.