Карло став рити далі. Марен з жалем поглянув на Бронзу.
— Нам не можна зупинятися через Арлана. Якби не це, пішли б випити по чарочці.
— А твоя дружина?.. — скрикнув Карло.
Бронза розреготалася.
— Вона така ревнива?
— Та ні, — відповів Марен, — вона чудово знає, що в мене серйозні наміри...
— А в тебе б інакше й не вийшло, — зазначив Карло. — Не надто багато вибору в цьому краї.
— Побачимося в неділю, — пообіцяла Бронза.
— Після меси, — додав, жартуючи, Марен.
— Тут не ходять до меси.
— Тут є відлюдник, — сказав Атанагор. — Теоретично, по неділях відлюдника будуть відвідувати.
— Хто таке сказав? — запротестував Марен. — Я б краще випив з цією крихіткою.
— Абат прийде вам усе пояснити, — сказав археолог.
— От дідько, — відгукнувся Марен, — я не люблю священиків.
— А що тобі ще робити? — зазначив Карло. — Будеш гуляти з дружиною й малими?
— Я теж не люблю священиків, — сказав Атанагор, — але цей не такий, як інші.
— Нехай так, — сказав Марен, — але він все одно в сутані.
— Він такий веселун, — сказала Бронза.
— Такі найнебезпечніші.
— Рухайся, Марене, — нагадав Карло, — а то цей покидьок Арлан впаде нам на голову.
— Ну то поїхали. — пробелькотів інший.
Пневматичні молотки знову взялися за свою брутальну перкусію, а пісок знову зафонтанував у повітря.
— До побачення, хлопці, — сказав Атанагор. — Випийте по келишку в Барріцоне й запишіть на мій рахунок.
Він пішов геть. Бронза помахала рукою Карло й Марену.
— До неділі! — сказав Марен.
— Заткни пельку! — прикрикнув Карло. — Ця дівчина не про твою честь!
— От старий бовдур, — сказав Марен.
— Та ні, — заперечив Карло, — він ще добрий молодець.
— Ну то молодцюватий старий бовдур, — сказав Марен. — Такі теж бувають.
— Терпцю на тебе не наберешся, — сказав Карло.
Він витер піт з обличчя зворотним боком руки.
Вони легко натискали на важкі маси. Компактні блоки відокремлювалися і обвалювалися перед ними, а пісок обпалював горло. Вуха робітників давно призвичаїлися до одноманітного гуркоту молотків, так що вони могли тихо перемовлятися й чути один одного. Зазвичай вони розмовляли під час роботи, щоб полегшити прикрощі праці, якій не було кінця. Тож Карло став мріяти вголос:
— Коли закінчимо...
— Ми не закінчимо.
— Пустеля колись закінчиться.
— Буде інша робота.
— Матимемо право трохи розслабитися.
— Зможемо перестати працювати.
— Нам дадуть спокій.
— Буде земля, вода, дерева й красуня.
— Припинити рити.
— Ми ніколи не закінчимо.
— Покидьок цей Арлан.
— Він нічого не робить, а заробляє більше.
— Ніколи нам такого не дочекатися.
— Може, і пустеля ніколи не закінчується.
Їхні витривалі пальці стискали руків’я, кров пересихала в їхніх жилах, а голоси більше неможливо було розчути: вони перетворилися на шепіт, стриманий стогін, заглушений гуркотом молотків; стогін танцював, дзижчав навколо спітнілих облич, виходячи з їхніх обпечених вуст. Під щільною тканиною їхньої засмаглої шкіри грали округлі вузлуваті горби м’язів, рухаючись, наче скоординовані звірі.
Очі Карло були напіврозплющені: у руках віддавалися всі рухи сталевого бура, тож він керував ним наосліп, інстинктивно.
За їхніми спинами відкривалася широка тінь виритого рову з грубо розрівняним дном, вони ж заглиблювалися чимраз далі в надра скам’янілої дюни. Коли їхні голови порівнялися з новою зарубкою, на одній з віддалених дюн промайнули два крихітні силуети археолога й помаранчевої дівчини. Потім за спинами в робітників відокремилися й завалилися підточені брили. Скоро доведеться зупинити роботи, щоб вибрати неймовірні нагромадження відкритого ґрунту; вантажівки ще не повернулися. Ритмічні удари сталевого поршня по стрижневі бура й свист повітря, що виходило назовні, відбивалися від стін котлована з нестерпною силою, проте ні Марен, ні Карло цього більше не слухали. Перед їхніми очима стелилися свіжі зелені простори, а в травах на них чекали голі міцні дівчата.
Амадіс Дюдю перечитав щойно отримане повідомлення зі штампом Головного штабу й за підписом двох членів Правління включно з президентом. Очі Дюдю зупинялися на певних словах, смакуючи, наче ґурман, а сам він уже почав складати в голові фрази, щоб вразити аудиторію. Треба буде зібрати всіх у великій залі готелю Барріцоне: що швидше, то краще. В будь-якому разі бажано після роботи. І заздалегідь перевірити, чи є в Барріцоне естрада. Додаток до листа стосувався самого Барріцоне і його готелю. Усі заходи втілюються швидко, коли ними опікується потужна організація. Плани залізниці було практично завершено, а баласту все ще не було. Водіїв вантажівок шукали безперестанку; час від часу від них приходили звістки, а іноді один з них зненацька з’являвся разом зі своєю вантажівкою й майже відразу зникав. Амадіс був дещо роздратований цією історією з баластом, але дорога все одно будувалася: на певній відстані від землі, на палях. Карло й Марен нічого не робили. На щастя, Арлан умів витиснути з них максимум: удвох у них виходило класти тридцять метрів дороги на день. Ще сорок вісім годин — і вони почнуть розрізати готель навпіл.
У двері постукали.
— Заходьте! — сухо кинув Амадіс.