— Безумовно, — відказав кондуктор. — Цей чоловік міг би рибу ловити, а що він робить натомість?
— Водить автобус, — констатував Амадіс.
— Саме так! — сказав кондуктор. — А ви шурупаєте.
— А що його довело до божевілля?
— Не знаю. Мені вічно трапляються божевільні водії. Вам це здається кумедним?
— Та де там!
— Це Компанія, — сказав кондуктор. — Урешті, в Компанії всі несповна розуму.
— Але ви тримаєтеся, — сказав Амадіс.
— Я — то інша річ, — пояснив кондуктор. — Розумієте, я не божевільний.
Він так розреготався, що ледь памороки не забило. Амадіс трохи занепокоївся, коли той став кататися по підлозі й набув фіолетового відтінку, а потім побілів і напружився. Дюдю швидко заспокоївся, побачивши, що це суцільна облуда: кондуктор йому підморгував. Це здавалося дуже милим на спотворених конвульсіями рисах обличчя. За кілька хвилин кондуктор підвівся.
— Я ще той жартівник, — сказав він.
— Це мене не дивує, — відповів Амадіс.
— Бувають і сумні жартівники, але це не про мене. Уявіть, як би мені було без цього з таким-от водієм!..
— Яка це дорога?
Кондуктор недовірливо глянув на Амадіса.
— Хіба ви не впізнали? Це Національний вантажний порт. Ми на нього через два рази на третій звертаємо.
— Куди ми так приїдемо?
— Так я ж вам кажу, — занервував кондуктор. — Я чемний з вами, патякаю, забавляю, а ви хочете мене купити.
— Але я аж ніяк не намагаюся вас купити, — відповів Амадіс.
— По-перше, — заперечив кондуктор, — якби ви справді не впізнали дороги, то відразу б у мене запитали, де ми. Ipso facto.[2]
Амадіс нічого не сказав, а кондуктор провадив далі.
— По-друге, якщо вже ви її впізнали, то знаєте, куди вона веде...
І по-третє, у вас немає квитка.
Він старанно розреготався. Амадісові стало незатишно: у нього й справді не було квитка.
— Ви ж їх продаєте, — сказав він.
— Перепрошую, — відповів кондуктор, — але я їх продаю лише на нормальних маршрутах. Хвилинку.
— Що ж робити? — запитав Амадіс.
— Та нічого.
— Але мені потрібен квиток.
— Заплатите пізніше, — відповів кондуктор. — Може, він нас скине в канал, га? Тож притримайте свої грошенята.
Амадіс не став наполягати й спробував змінити тему розмови.
— Як вважаєте, чому ця дорога називається Національним вантажним портом?
Він завагався, вимовляючи назву вулиці, аби не розлютити кондуктора дражливим сюжетом. Той сумним поглядом втупився у свої ноги, руки впали вздовж тіла, і він не став їх піднімати.
— То ви не знаєте? — наполягав Амадіс.
— Вас роздратує моя відповідь, — промимрив кондуктор.
— У жодному разі, — спонукав його Амадіс.
— Ну що ж! Отже, я нічогісінько про це не знаю. Нічогісінько. Бо ніхто вам не скаже, чи можна цією дорогою доїхати хоч до якогось порту.
— Де вона проходить?
— Погляньте, — відповів кондуктор.
Амадіс побачив у вікні великий стовп з емальованою табличкою, на якій білими літерами було чітко виведено слово «Екзопотамія» зі стрілкою й показниками мір[3].
— То ми їдемо туди? — запитав він. — Туди можна доїхати по суші?
— Звісно, — відповів кондуктор. — Треба лише зробити коло й не дрейфити.
— Чому?
— Бо нам перепаде після повернення. Це не ви за бензин платите, чи не так?
— Як на вашу думку, з якою швидкістю ми їдемо?
— Ох, завтра вранці будемо на місці.
Близько п’ятої ранку Амадісові спало на думку прокинутися, на тому він і порішив. Завдяки цьому він констатував, що страшенно незручно влаштувався і його спина добряче болить. У роті було в’язко, як буває, коли не почистиш зуби. Він підвівся, зробив кілька рухів, щоб надати своїм членам правильного положення, і зайнявся своїм інтимним туалетом, намагаючись не потрапляти в поле зору кондуктора. Той спав собі між двома сидіннями, снив, крутячи свою музичну скриньку. Надворі був ясний день.
Мереживні шини співали, котячись по бруківці, ніби нюрнберзькі[4] дзиґи в радіоприймачах. Мотор незмінно гудів, певний у тому, що у встановлений час отримає свою порцію риби. Аби якось розважитися, Амадіс зайнявся стрибками в довжину: внаслідок останнього стрибка він приземлився прямісінько на живіт контролера, зрикошетивши з такою силою, що дах автобуса вигнувся під тиском голови Дюдю. Він м’яко приземлився верхи на підлокітник, високо задерши одну ногу на сидіння, а другу простягнувши вздовж проходу. Цієї миті він побачив за вікном нову табличку — «Екзопотамія» і цифру «два». Амадіс рушив до дзвінка й натиснув кнопку один раз, але утримував її довго. Автобус пригальмував й зупинився на узбіччі. Кондуктор підвівся й ліниво попрямував до свого місця, ліворуч позаду біля мотузки; біль у животі збив його пиху. Амадіс невимушено перебіг салон і легко зіскочив з підніжки автобуса, опинившись ніс до носа з водієм, що саме вийшов з кабіни й підійшов поглянути, що тут коїться. Він різко окликнув Амадіса:
— Нарешті хтось вирішив подзвонити! І року не минуло!
— Так, відповів Амадіс, — намотали кілометраж.
— Що за чорт! — обурився кондуктор. — Щоразу як сідаю за кермо 975-го, ніхто не дзвонить. Зазвичай так і повертаюся, не зробивши жодної зупинки. І це робота називається?