Правда, заважав великий капелюх з сіткою і миска, яка весь час зачіпалася за дрібні галузки. Ще кілька гілок і Софійка торкнеться чудернацького сірого кошика, що був ніби виплетений з маленьких і більших глибоких кружалець.
Кошик потужно загудів, коли Софійка силувалась зняти його з дерева, він тримався, наче приклеєний. І раптом великий рій злих ос накинувся на малу. Вони почали справжню атаку. Жалили в шию, в руки, лізли в пазуху і, коли почали впивати свої жала в голі ноги, Софійка не могла вже терпіти. Вона просто почала махати руками і не втримала рівноваги. Падала з самого вершка грушки, яка підставляла їй свої крислаті віти, щоб пом’якшити приземлення. За Софійкою вслід по гілках тарахкотіла миска. Впала дівчинка спиною на високі стебла бараболь. Перед її очима зблиснув сніп мерехтливих іскринок. Вона не розуміла, чи це гудуть оси, чи гуде голова. Бджолярський капелюх з’їхав набік, на грушці висіли шнурками панчохи, а купа принишклих дівчат мовчки дивилися на малу, боячись запитати, як вона. Видно, Софійчині ангели були поруч і не дали статися біді. Розпатлана, покусана, вона повільно піднялася і сіла.
Розлючені оси все ще кружляли над грушкою і боляче вжалили кількох дівчат, які навіть не ойкнули — напевне, хотіли цим полегшити Софійчин біль. Потім усі швидко, як горобці, розбіглися кожне до свого дому, бо ніхто вже не бажав меду. Просили тільки, щоб Софійка не поскаржилась мамі. Біля Софійки залишилася Маринка, винувато лупаючи великими чорними очима.
Явдоха білила полотна. Стояла погідна днина, і полотна довгими білими дорогами лежали в саду на чистому килимі зеленої трави, де їх більше голубило сонце. Час від часу Явдоха поливала полотна чистою водою і тішилася своєю роботою.
Полотна були рівні, тонкі, з прошвами мережива посередині — добрі будуть обруси і верета. Милуючи усміхом свої білі дороги, Явдоха краєм ока побачила гурт дівчатисьок, що пасли на оболоні гусей і бовтались у воді, з вереском піднімаючи бризки. Мокрі косенята прилипали шнурочками до лиця, пасемка лізли в очі, діти терли їх кулаками і знову шубовсяли у воду. Ґелґотіли гуси, кричали дівчатка. І, подивившись на їхні нехитрі ігриська, Явдоха скропила полотна і пішла до хати готувати обід. Скоро Стефан з хлопцями мали вернути з поля на полуднє. Сини ще малі, але вчаться господарської школи...
Дівчатиська повилазили з води і дзвонили зубами від холоду. Шкіра на них поїжилася, губи посиніли, малі шукали, де б то відігрітися. Струмки стікали з волосся по худеньких плечах, благенькі сорочечки поприлипали до запалих животів, які бурчали від невдоволення. Діти хотіли їсти, і Стефка, котра жила найближче, повідомила, що в неї вдома нікого нема — хатні повезли мед на продаж. О, таким солодким дивом мало хто з дівчат ласував, тож вони почали просити, щоб Стефка пригостила їх медом. Гуси сім’ями сиділи вкупі і час від часу лоскотали себе дзьобами, ніби дозволяли своїм пастушкам перерву. Тому товаришки, трохи відігрівшись, гуртом пішли за Стефкою.
Стебник, де стояли бочки з медом, був закритий на колодку. Дівчатка обійшли кругом, шукаючи можливості забратися всередину. А звідти йшов манливий запах воску і молодого меду. Знайшли! Як кошенята, видряпалися на горище і крізь вузьку щілину влізли до медового раю. А там у діжках з дерев’яними покришками і великими ложками був мед. Пахучий, лискучий, солодкий — аж дух забиває! І багато як! Хіба схаменешся тут, що робиш шкоду? їли досхочу, і коли губи вже ледве розтягалися, а язик став кілком — зупинилися. Вилізали важко, сопіли, зітхали, рвали сороченята, але вилізли таки і, обважнілі, знову пішли до гусей. Роздяглися і смачно простяглися на зеленій траві, чекаючи полудня, щоб гнати птаство додому.
За якийсь час, поніжившись на сонці, Юзя ляпнула себе долонею по животі і швидко розплющила очі — на ньому проступили жовті пацьорки, ніби пухирі. Коли глядь, аж і в інших те саме. Дітиська схопилися і не знали, що робити. З переляку шубовснули в річку і стали натирати себе теплим намулом. Вилізли чорні і блискучі, як чортенята, тільки очі перелякано бігали і непокірно стирчали кіски. Що далі? Що робити? Погляди їхні впали на білосніжні Явдошині полотна, які вибілювалися під сонцем. Довго не думаючи, продерли в плоті дірку і порозлягалися на Явдошиних обрусах. Обсихали. Сонце висушило намул, який потріскався на голій шкірі, а в тріщинах блищали краплі меду...
Явдоха ще здалеку зчинила крик. Дівчатиська, як перелякані горобці, шугнули спершу в дірку у плоті, а потім у річку. Серед тих малих бешкетниць була Явдошина майбутня невістка, а моя мама.
У сусідів через дорогу барвисто «вишивали» троїсті музики, скликаючи село на весілля.
