Зранку іншого дня дощило, і Євка швидше прийшла з поля, ще й вереньку хопти[6] принесла для худібки. На подвір’ї стояв ґвалт. Олекса виліз на грушку, напхав повну пазуху грушок, а злізти вже не зміг. Кричав на півсела. Плакав, поки не прийшов Мирон, а всі решту стояли, як цвяшки, під грушкою головами догори і вмовляли, щоб так не ґвалтував і не страшив людей, ніби його хтось ріже. Як вже Олекса дістався ногами землі, Мирон добре ним потелепав, аж зелені грушки летіли навсібіч. Потім дав кілька лупнів у сюпу, щоб не ліз за зелепухами, бо їм тут ще тільки червінки бракувало! А ввечері помиють батьки дітям ріпаті ноженята, повкладають їх на ґудзувату піч, а самі журяться, чим нагодувати завтра ту малу жемородь.
Цього літа Євка часто пропускала колгоспну роботу, бо народився Стефаньо. Молодиці з ланки хотіли навідати Євку, а заодно подивитися, як живуть Бідили, бо і писалися вони відповідно до статків. Купили хто якусь пеленчину, хто горня цукру, хто слоїк сметани, і зацікавлено зайшли на подвір’я. Євка саме сапала грядки, низько нахиливши голову.
Жінки шмигнули до хати, ніби й не бачили господині. За кривобоким столом хлопчаки щипали вістюкувату паляницю і заїдали черешнями. Стефаньо спав у кориті на ходулях у рукаві старої куфайки. У міцно стулені очка йому весь час бренькали мухи, що сонно гуділи, хоча біля порога стояла мітла з полину. Жінки шастали очима по хаті і не мали за що зачепитися. Старший Юсько вже погнав на город повідомити мамі про гостей.
Євка зайшла — розгублена, з тугою пазухою, яку берегла для Стефаня, і з запитанням у вологих очах: з чим ви прийшли до мене? Жінки безпорадно гомоніли, ліпили слова, гладили кострубаті чубчики хлоп’ят, а Юлька, що жила коло церкви, посміхнулася:
— Не журись, Євко, най вороги наші мають журу. Мій Міхал просив твого Мирона, може, йому поможе в столярці, чула’м, же столяр добрий.
— Так, так, гміє вшитко,[7] гміє, до всього майстер. О, що майстер, то майстер. Он яких маківок намайстрував!
Якась хвиля радості пройшла убогою хатиною.
Всі сміялися з нічого, заливистим сміхом, навіть Стефаньо посміхався, весело водячи круглими оченятами.
— Давайте їсти черешні, — спохватилася Євка, — зранку Мирон нарвав!
Вона метнулась по хаті, і череп’яна миска червоних черешень уже стояла на столі. А тут і Мирон нагодився.
— Як ся гарно сміют в нашій хаті! Євко, і ти ся смієш?
Гарні ямки на жінчинім лиці аж переливалися. Стояла струнка, як дівка.
— Миронку, заспівай нашjї — ти так ладні співаш!
Мирон подивився здивовано на жінку і тихо мовив:
— Хіба для тебе, жебись була така слічна, як зараз.
Чоловік несміливо стояв серед жіноцтва і дітей.
Шкарубкими руками обіймав голову, трохи повагався і вперше у цьому селі, яке мало стати його рідним, заспівав:
Він не чув нікого і нічого, не бачив жінок, перед очима в нього були тільки звивисті стежини, вершки ялиць, запах гір і чистий Сян, що холодив його розгарячілу душу. Коли доспівав, запала тиша.
— Пробачте, може щось не так, — опустив голову, — згадавим своє село... — і майже пошепки додав: — Юж мі так не буде, юж мі так не буде, як мі било перше...
— Чому не буде?! — Юстина навіть окрикнула. — Он який маєток маєш! Чорняві і біляві маківки — помічники і зяті для наших доньок, коби росли здорові.
Мирон посміхнувся:
— Дякую вам, жіночки, щосьте розкинули в моїй хижі жменьку сміху. Бо лемко, як ся не сміє і не співат — то не лемко!
Стара яблунька шкрябала ревматичними гілками шибу, заглядала у вікно, скаржилась, що вся замшіла, що давно ніхто не обрізав сухих гілок, що стоїть недоглянута, як і її господиня. Обидві немічні і старі...
Темна, як сам морок, довга груднева ніч... Думки. .. Думки... Не спиться Параньці. Морозом вистудило хату, і вона щільніше вкутується ковдрою. Але сну нема. Напевно, десь побіг заколисувати молодиць, котрі ніяк не можуть відіспатись. А вона шугає думками по знайомих натоптаних дорогах, по молодому лісі, по заквітчаному полі... Шкрябає яблунька, мовчазний свідок її життя — нагадує, що знову навіяло скрізь кучугур. І як їх розгребти старечими руками? Стежки... Дороги... Скільки їх було в її житті, і яких? Але найважчою є дорога до себе... Паранька прошкує у свою молодість, у своє дитинство, що в пам’яті постає, мовби голубе марево... Зараз їй здається, що це було не з нею.
