Мороз сипав срібну паморозь з ялиць. Із в’язанкою соломи і з різдвяним житнім дідом, видихаючи сіру пару, дівчина верталася до хати.
— Дай, Боже, добрий Святий вечір! — голосно собі побажала.
— Дай, Боже, здоров’я! — у відповідь почула густий чоловічий голос.
В’язанка соломи впала на землю. З дідом у руках, Христина перелякано дивилася на чоловіка, який сидів за її столом.
— Ви хто? — ледве видихнула. — Ви як тут?
— Пробач, господине, що зайшов непрошений у відчинену хату. Здорожений я. Додому добираюсь, думав лісом ближче, от і проблукав цілий день. А тут вогник різдвяний у твоїх вікнах. Чи дозволиш пересидіти мороз і обігрітися? — чоловік приязно дивився, не роздягаючись, чекаючи на рішення господині.
Христина ще розгублено зиркала на чоловіка, що стояв з непокритою головою, але вже була рада, що не сама вечерятиме, що матиме живу душу в хаті.
— Залишайтеся. Хто в такий вечір не поділиться хлібом насущним? Роздягайтеся, будете гостем.
Метнулася в другу кімнату, швидко одяглася в святковий стрій, розпушила косу, запалила свічку і серед лісу на два голоси — чоловічий і жіночий — полилася молитва: «Отче наш, іже єси на небесах...»
Христині здавалося, що вона ще ні разу в житті так щиро і так натхненно не молилась. Ніби білий ангел заглядав у її вікна, радісно посміхався і дихав на неї теплом...
— Стривай, я навіть не сказав, як називаюся, — чоловік злегка схилив голову. — Дмитро. До села мого ще десять миль шляхом, то вже вибачай.
Дмитро не був красенем, проте мав приємне обличчя і добрі очі. Христина нічого в нього не розпитувала і запросила до вечері. «Як добре, що у мене все є: і чарка, настояна на тернині, і узвар, і пампушки».
Христина розпашілася та подавала все нові і нові страви. Дмитро їв по-чоловічому, видно, зголоднів, і приязно розглядав дівчину, що цвіла рум’янцями і зрілою красою. Перехрестившись, подякував за гостину і запитав, чи можна заколядувати.
— Аякже! Колядуйте! Вечір такий... — очі в Христини зблиснули.
І на всю хатину, на весь, здавалося, простір довкола могутньо зазвучало густим баритоном: «Бог предвічний народився». Вона не співала, вона була зачарована його співом і з широко розплющеними очима слухала. Ще жоден хлопець для неї не співав, а тут такий дорослий незнайомий чоловік для неї колядує, і так же гарно! їй здавалося, що це той далекий дарунок долі, який так довго до неї не міг добутися. І от нарешті прийшов — з різдвяним морозом, з колядою. Може, це той весільний вінок, якого вона так чекала?
— Красно як... — прошепотіла. Очі в Христини зволожено блистіли, вона була дуже гарна і щаслива та враз зойкнула. — Люди! Я ж забула розстелити дідуха!
Солома товстим шаром м’яко лягала на дощану долівку. Дмитро кинувся допомагати, і вони, як діти, квоктали, шукаючи лісові горіхи, які розсипала Христина:
— Кво-кво! Завтра Різдво!
«Чи це казка, чи це дійсність? Чи це доля прийшла розвеселити мою самотність? Чи, може, різдвяний ангел дарує мені цю ніч? Вона знакова! Бо чи було щось подібне в моєму житті? А зозуля кожного літа відраховує все більше років... — гарячково думала, дивлячись на усміхненого Дмитра. -І чи ще буде така мить?»
Сонно потріскувала свічка і обростала химерними восковими візерунками...
— Пора стелитись — вже глибока ніч, — сумно зауважила дівчина. — На дідуху будете спати?
На солому впала біла подушка і міцні чоловічі руки обняли Христину:
— В таку ніч гріх спати, в таку ніч треба колядувати і збирати зорі!
Чи це їй чується!? Ліс для Христини став раєм: чи то іскри, чи зорі запалювали її серце, чи то Дмитро, чи ялиці шептали ніжні слова... Все переплуталося, все крутилося, як на каруселі. Казка тривала для неї лише цю ніч...
Довго в селі не було Христини, чого тільки не перезубоскалили молодиці. Аж через рік на Зелені свята прийшла вона до церкви з тугеньким хлопчиком, який весь час припадав до повної маминої пазухи.
— Як називається малий? — з усміхом питали.
— Богдан, — щасливо посміхалася.
Життя її було, як тремтяча печаль. Жінка сиділа на порозі старої кузні, що стояла тут ще з часів колишнього господаря, який ковалював, а перед нею лежала купа покрученого ржавого заліза.
Смаглява до чорноти, з сивим блискучим волоссям і вузькими пальцями, міцно переплетеними один за одного у розпачливий кулак.
Сліз не було, вона видихала свій біль ривками:
— Михалку, чого тебе нема коло мене? Чого ти не був зі мною, коли закрилися очі нашого сина? Чого лишився в тому невідомому селі? Чому все звалив на мене? Чи ти знаєш, як мене називають в селі? Чорна Марина. І діти наші — Іваньо і Несторко — Чорної Марини. Чи від того, що коси мої були, як смоль, чи від долі чорної моєї...
