Тільки почала червонитися сорочина, тільки випурхнули тугі горбочки на грудях, як мама сказала, що вона буде віддаватися за Миколу з сусіднього села... Мала була. З подружкою ліпили глиняні пляцки і складали на призьбі сушити, одягали шматяних ляльок. А на подвір’ї диміла тимчасова кухня: готувалися до весілля. Сумно співали молодиці, дивлячись на молоду. Коли на голову одягали вінок з барвінку з красивими стрічками, перше, що подумала: які гарні спіднички були б з тих бинд для її ляльок. Миколі теж було не набагато більше, як їй. Дивився на неї з цікавою байдужістю. Світлий кучерявий чуб, повні губи, а вона — дівча нерозквітле, молодюсіньке... Але зібрали їхні морги докупи — і господарка вийшла. Шкрябає у вікно яблунька, будить спогади...
Важкою була їхня перша шлюбна ніч. Невідомість, встид, плач, розпач і біль. Та й Микола не знав, хто вони одне для одного і для чого вони тут. Коли Параня гірко плакала, закриваючи голі ноги вереткою, то гладив безпорадно їй худеньке плече і жебонів:
— Може, я тобі щось куплю?
— Купи мені ляльку, — хлипала, — щоб з очима і білими косами...
Не пам’ятає Паранька, чи мала таку ляльку. Знає лише, що через рік народився у неї синочок. Крапелька до крапельки — Микола. А незадовго й донечка з’явилася, і теж до батька: сірі очі, світлі кучері...
Молоденька мама згодом щиро закохалася першим — світлим і терпким — коханням у свого чоловіка, в Миколу.
Як мало вона вимовляла це ім’я, як мало вишила йому сорочок! Вона тільки розквітла, тільки наповнилася жагою і ласкою, як проклята війна забрала Миколу, її справжнє єдине кохання... Паранька в темряві ловила кострубаті тіні, що танцювали разом з її думками...
Після війни він більше не прийшов, не переступив її порогу, хоч знала — живий. Забув їх, залишив розквітати, а собі знайшов іншу, може, кращу за неї, а може — не мав сили вертати? Вона не судить його, бо хтозна, як воно було?..
Коли її ровесниці шукали пари, Параня мала вже школяриків і була їм наче сестра. Прийшла молодість і до неї — ніби забуте дівоцтво. Вона пашіла радістю і красою. Спочатку несміливо, а потім сміливіше йшла на танці разом із дівчатами. Чорне хвилясте волосся і коралові губи притягали хлопців, які не обминали її очима. Журливо сміялася, жартувала, заздрила подругам, що відкрито обнімалися з коханими, а вона — ні дівчина, ні вдова. За якийсь час вирішила: будь що буде, має право на все те, що й інші.
Затоптала свою журбу, хотіла щастя. Хлопці проводжали додому, правда, аж ген поза городами. Не були її коханими, лише коханцями. Зустрічалися то на луках, то в лісі. Любили її, розкошували в її тілі, але ніхто не відважився назватися татком для її дітей. Параня стала викликом для самої себе.
На Андрія дьогтем мастили їй ворота, зривали хвіртку, а вона цвіла, сміялася і без любові брала заборонене, те, що їй не належало.
«Чи ж добре я робила?» — шукала Паранька відповіді у темряві. Химерні тіні танцювали на вікні під музику вітру, жбурляючи колючі сніжинки.
Все пройшло, відшуміло, як шумовиння біля млинового колеса. Забулися образи, а може, загоїлися і не ятрять більше серце. Зраджені жінки з часом поставали подругами. Хто лишився живий, приходять на посиденьки — чи їм уже молодість у голові? Скаржаться на ломоту в кістках, на задуху, радять одна одній рецепти і тішаться внуками.
І Миколи вже нема — її єдиної любові, що в пам’яті залишилася юною. Притулком йому стала чужа земля. Притупився і згас біль, тільки спогад, як спалах далекої молодості, вернувся до Параньки в ту ніч. їй хотілося встати завчасу і помитися в гомінкій здоровій воді. Змити леп[8] думок, що дошкуляють їй зимовими ночами, зраненими птахами повертаються в її свідомість... Слава Богу, світає... Вітряно... Гілки яблуньки шкрябають вікно, сповіщають новий день.
Вже вертепна зірка звістила світові про народження маленького Ісуса. Мороз тріщав, аж синів.
Осанну народженому співали міста і села, готувалися до святої вечері. Пахло пирогами і хвоєю. Так було з давніх-давен у всіх християнських родинах...
«А як же я? — говорила з собою Христина. — Живу в лісі сама, родини не маю, хоч, направду, десь у далекій Австралії є брат — рідна кровинка. Вже й забула, як він виглядає... Часом лише присилає гарні шалянівки, які лоскочуть око жінкам... Десь загубився її шлюбний вінок чи за високу сосну зачепився... І ніяк не знайду його, бажаного! Літа біжать, і коли він накриє мою голову?»
Готувала кутю і розбавляла її смутком. Сльози капали мало не в макітру. Глянула у вікно і зачудувалася дивним вечором: сніг голубів на високих кучугурах, ялиці стояли високі, як вартові, розпростерши засніжені віти і оберігаючи ліс, а зорі, наче ліхтарі, глипали жовтими плямами світла.
Тиша... Чи прийде коляда в цю засніжену оселю? Пожурившись і витерши сльози, Христина постелила на стіл сіно, накрила його білим обрусом з червоними торочками і заставила стравами, ніби для гостей.
-Чи йти за дідухом? — питає Христина кота Маця. Кіт нявкнув і стало веселіше. — Йду! Хай буде, як у людей.
