Найважче Олені було подружитися з комп’ютерною мишкою. Її огрубілі пальці стали нечутливими, і курсор бігав по всьому екрану, не потрапляючи на потрібну кнопку. Не біда, якось усе владнається, і вона таки підкорить цю непосидючу мишку, адже збирається ще довго працювати, бо онукам треба давати раду.
Похапцем запихала конспекти до сумки, коли мелодійно задзвонила мобілка...
— Бабко, ви що, на нас болт забили і не думаєте, блін, як ми тут? — прозвучало у слухавці без «добрий день», без «як ви там», «ми скучили» чи ще чогось такого. Олена слухала і не знала, що відповісти. — Та ми їсти хочемо, огірки, тіпа, переростають...
Помовчала, ковтаючи гіркий клубок, а тоді сказала:
— Добрий день, Вітальку. Ти ж одружуватися зібрався, то берися до роботи, будеш мати практику: звари їсти, вибери огірки, прибери за собою, і Андрійка до того привчай. Я мушу закінчити курси, вже не довго залишилось.
Сіла, спустошена, і тихо заплакала. Комп’ютерна мишка відійшла на другий план, бо Олена тільки й думала: де схибила, де недоглянула і чому воно все не так? Чому? Адже 21 рік вона для Віталіка була мамою і татом, дідусем і бабусею. Віталік був добрий, чемний. А після армії наче підмінили хлопця: став грубий, ледачий. Оце женитися надумав, то ще й не знати, яку невістку приведе...
Олениній доньці не пощастило. Красуня, що мала модельну зовнішність, одразу після випускного вийшла заміж. Через рік синочок народився — коли робив перші кроки, його батько дарував квіти іншій жінці, а Олена взяла онука за сина. Він кликав її то мамою, то бабусею, а їй однаково радісно було. Всюди був з нею, а вона тішилась, що хлопча здоровим росте, щебече, віршики розказує... Ліля з Італії висилала якийсь приробіток, щоб легше їм було.
І от знову заглянула радість до їхнього дому: освідчився Лілі гарний хлопець, який мав добрий достаток. Жили вони гарно, в родині народився Андрійко, Ліля розквітла, і Олена вірила, що сонячним буде їхнє подружжя. Але часом життя ставить багато дивних запитань: чому у сусіда виросла нова тераса, з яких коштів у Наталки норкова шуба? Ці питання, мов іржа, вже не одному роз’їли душу... Захотів Іван нової машини, а Ліля — нових меблів, дорогої люстри. Взяла Олена до себе дітей, а Ліля подалася в Італію.
Андрійко плакав, хотів мами, адже любові і ласки не вишлеш у посилці. Віталька замкнувся в собі і вигадував усе нові й нові забаганки: вже он хлопцям мами машини купили, а він і досі ремонтує старого мотоцикла...
У відпустку Ліля летіла додому, немов на крилах. Тільки Олена знала про її приїзд — донька хотіла зробити несподіванку своїм чоловікам...
Прибула, вивантажила з таксі велетенські валізи і потягла до хати. Першим побачив маму Андрійко, що на канікули перебрався до тата. За ним вискочив Іван. Хотілося, щоб щастя зупинилося на цьому місці і тривало вічно. Ліля, мов та лоза, обвила чоловіка і сина. Андрійкові оченята світилися синьо.
— Вдома, я вже вдома... Не хочу сонця Італії, хочу грітися біля вас, варити борщі, тримати за руку дітей, дихати терпким запахом серпневих айстр, — Ліля говорила без угаву, переповнена ніжністю до цих смаглявих хлопців, її рідних. — Розщіпайте грубі валізи, там для вас купа подарунків. — Іванку, знаєш, що для мене найцінніше з привезеного? Я вишила тобі сорочку... Здавалося, що ти поруч, і нитка за ниткою з любов’ю лягали на полотно. Глянь, тобі подобається?
— Так, дуже гарна...
За своєю радістю Ліля не помічала Іванового розгубленого погляду. Очима зорила по кімнаті, де були її улюблені речі.
— Андрійчику, ти з татком спав, як мене не було?
— Ні, я на дивані.
— А чому, сонечко?
— Бо татко спав з тьотею Люсею.
— Чому? — зовсім недоречно спитала Ліля.
— Бо ж ліжка третього у нас нема, — пояснював мамі малий, ласуючи шоколадом.
«Якийсь анекдот», — подумала Ліля, але Іван стояв червоний та розгублений і нічого не пояснював. Сорочка, м’яко ковзнувши, впала на землю і, ніби дорога, розвела їх по обидва боки. Жаром горіло вишиття. Німі запитання і жодних відповідей...
— Пробач, так вийшло, — врешті спромігся Іван на слово.
Важко сіла біля стола, за яким колись так радісно трапезували родиною. Розкішне волосся смутком розсипалось по плечах... Зрада, знову зрада... Не чула щебету Андрійка. Чи ж не вона байдуже реагувала на захоплені погляди Джованні? Відмахувалася, бо у неї був Іван... На чоловіка не дивилась. Розщіпнула одну з валіз і вивернула на підлогу весь вміст.
— Тут все для тебе... Вибач, для Люсі нічого не привезла... не передбачила, — не втрималася від шпильки.
Вже за півгодини їхала з Андрійком до мами. З того часу сонце Італії гріє Лілю багато довгих літ. Вона глушить образу роботою, бо де заробиш гроші вдома?
Діти кличуть Олену то мамою, то бабкою, а Андрійко все ще хоче мами, бо як сердиться, то кричить:
— Бабко, ви вже мені надоїли!
Надоїли «ви» — чуєте, який пошанівок?..
Олена сиділа, як пришпилена до чужого стільця, і думала: «Чи ж у моєму віці приручати цю спритну мишку?» Гучний стук у двері перервав невеселу нитку гадок.
